Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » З думою про народ (До ювілею Олеся Гончара)
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





З думою про народ (До ювілею Олеся Гончара)

Сьогодні бачимо (власне, так було і є з післявоєнного часу й понині), що успіхи української радянської літератури неодмінно пов'язані з іменем Олеся Гончара. її успіхи, її престиж, її резонанс - чи то на республіканському терені, чи на всесоюзних обширах, а чи за кордоном. І в цьому немає ніякої випадковості, а тільки закономірність, бо така вже органічна особливість таланту письменника, що цей талант належить не тільки йому, а й нашій літературі, нашому народові, нашому часу. Громадянськість таланту - прекрасна його риса, і самосвідомість громадянськості його таланту, здається, з плином часу та за нових історичних обставин не зменшується, а збільшується, виростає, глибшає.

Твори Олеся Гончара від перших і до теперішніх - можна б назвати художньою історією народу на різних етапах його буття. Хай це "Таврія" і "Перекоп", хай це "Прапороносці" і "Людина і зброя". Прагнучи, за висловом самого письменника, "задумів великих", він домагався і серйозних здобутків у реалізації своїх задумів.

Безсумнівно, роман "Собор" у творчості Олеся Гончара посідає особливе місце. Написаний понад двадцять років тому, цей роман тепер, у час перебудови, вдруге прийшов до нас і, сподіваємося, прийшов уже назавжди, прийшов для того, щоб якнайефективніше виконати ту місію в нашому мистецтві і в нашій свідомості, яку й може виконати такий твір. Пригадую, коли авторові "Собору" сповнювалося п'ятдесят років, редакція газети "Комсомольская правда" звернулася до мене з проханням виступити з цієї нагоди на її сторінках. Я вже знав, що у нас на Україні з "Собором" почалися непорозуміння, проте у тому ювілейному матеріалі зазначив, що, так би мовити, куполи роману "Собор" гідно увінчують усю творчість видатного українського прозаїка. Я сподівався, що всупереч обстановці в республіці "Комсомольская правда" не відмовиться від такої оцінки. Проте мої сподівання були марні: матеріал з'явився, але слова про "Собор" було вилучено.

Згадую це сьогодні, коли Олесеві Гончареві сповнюється сімдесят років, щоб повторити давню свою думку, що й у час революційної перебудови куполи роману "Собор" таки гідно увінчують його творчість.

Є письменники, яких завжди намагаєшся прочитати, чия присутність у літературі важлива для тебе, і тут не має значення ні особисте знайомство, ні характер побутового спілкування. Олесь Гончар для мене такий письменник - ще з тієї далекої післявоєнної пори, коли по республіканському радіо довелося почути сторінки його "Прапороносців", а потім роман окремою книжкою потрапив до рук. Серце саме, без чиєїсь принуки, прихилилося до його художнього слова неповторного тембру, вловлюючи цей тембр у всьому, що згодом виходило з-під пера майстра,- і в "Тронці", і в "Циклоні", і в "Березі любові", і в "Бригантині".

Особливий сентимент у мене до оповідань та новел письменника. Вже й забув, яка з його новел першою діткнулася моєї свідомості, а от останньою - новела "Летять усміхнені птиці", надрукована в газеті "Сільські вісті", в одному з грудневих номерів за минулий рік. У цих "усміхнених птицях" є те саме пахуче та містке слово, є та сама знайома тональність, є те саме вболівання за людину в людині і відтак за людяність в усьому людстві,- тобто якості, притаманні творчості Олеся Гончара завжди, нехай то оповідання, повість чи роман, нехай то його пристрасна публіцистика. Здається, він у цих "усміхнених птицях" такий поривчасто молодий у відчутті слова, у своєму думанні, у своєму ставленні до життя та людей, як і в тих перших, уже давно хрестоматійних, речах - "Модри камень", "Весна за Моравою", "Ілонка", "Гори співають", такий самий трагедійно насичений, як у значно пізнішому творі "За мить щастя".

Визначний громадський діяч, Олесь Гончар сьогодні поміж тих, хто є невгомонною совістю нашої культури, чий голос звучить високо, авторитетно, конструктивно. Він із тих, кому до всього є діло, хто відчуває свою найгострішу причетність до пекучих проблем у республіці, свою особисту відповідальність за успішне подолання перешкод, які заважають нам вільно господарювати, мислити, творити. І приєднуєшся до нього, коли він гнівно таврує кабінетних догматиків, вірних лицарів бюрократії, коли міркує над причинами чорнобильської трагедії, коли застерігає проти необдуманого ставлення до такого унікального історико-археологічного комплексу, яким для нас є Чигирин.

Олесь Гончар - син свого народу, свідомий та мислячий син, а тому він є і активним учасником його живої історії, пам'ятаючи, що історія - це не тільки сива минувшина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію нинішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями.

Увійшовши в літературу післявоєнного часу романом "Прапороносці", Олесь Гончар сьогодні, в пору свого сімдесятиріччя, є прапороносцем української радянської літератури, є її неспокійною совістю.

Почуваєшся надійніше і впевненіше, тому що він є, тому що він бореться і відстоює, тому що він мислить і творить, переливаючись гарячою кров'ю серця в свої полум'яні рядки.

Біля нього почувається впевненіше та надійніше і вся наша література - і не тільки, очевидно, ті, хто в ній є сьогодні, а, безумовно, й ті, хто до неї прийдуть завтра й позавтра.

Є.Гуцало, 1988 рік




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.