Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » Гончар посміхається
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Гончар посміхається

Критика в один голос говорить про Олеся Гончара як поета в прозі, майстра ліричної розповіді і ліричного малюнка. І це, що й казати, незаперечна істина. Але справа в тому, що Гончарева поетична проза - багатозвучна і в ній чимало різнорідних, талановито синтезованих стилістичних складників.

Загалом кажучи, художній стиль Гончара - велике і надзвичайно цінне надбання української прози повоєнних десятиліть. Не будемо применшувати значення мистецьких здобутків інших майстрів і підмайстрів, своєрідності їх творчих манер. Але, по правді кажучи, забагато в нас і такої "поетичності", під якою - звичайна солодкавість і декоративна заквітчаність, і такої "інтелектуальності", в якій переважає, головним чином, розрахунок на ефектний прийом або пишне' красномовство, і такої "простоти", яка, за відомим російським прислів'ям, гірша за лиходійство."

Гончара-прозаїка я люблю передусім за те, що він од самого початку до нинішніх ювілейних днів незмінно залишається артистом у своєму слові, закоханим у його зміст і форму, в нескінченні смислові та естетичні відтінки цього слова, серед яких він завжди - чи майже завжди - вміє обрати найточніший і найдоцільніший. Можна щось вважати дискусійним або слабкішим у тих чи тих художніх вирішеннях письменника, але стилістичну принадність Гончаревої фрази, Гончаревого образу відчуєш і пізнаєш майже скрізь, гортаючи сторінки його книг. Продовжувач традицій тієї класичної школи, яку можна означити іменами М. Коцюбинського і В. Стефаника, а з трохи давніших і дальших, можливо, М. Гоголя та І. Тургенева, він своїм художнім прикладом утверджує в нашому сучасному письменстві не просто поетичну прозу, а й прозу високої зображувальної, пластичної культури, прозу рідкісної виразності в огранюванні характерних деталей і водночас - досить широкого емоційного діапазону, в якому поруч з ліризмом чуємо й гумористичні, іронічні ноти, бачимо зблиски світлої чи гіркуватої посмішки.

Так, про гумористичне зерно цієї ліричної прози, без якого Олесь Гончар, напевно, не був би тим життєнаповненим реалістом-романтиком, яким ми його знаємо, тут і хочеться не те що розповісти - хоча б нагадати шанувальникам його таланту.

Ще в молоді для нас обох часи, в перші повоєнні роки, Гончар у якійсь розмові, пам'ятається, зауважив, що наявність більшої чи меншої пайки гумору він уявляє собі мало не обов'язковою приналежністю доброї реалістичної прози.

І це було зовсім природно чути з вуст автора "Прапороносців", на чиїх сторінках, наче намагаючись пригасити тяготи й болі фронтового життя, розкошував у своєму веселому словолюбстві і життєлюбстві, "най його мамі", бравий подоляк Хома Хаєцький.

Та це - приклад хрестоматійний, відомий сьогоднішнім поколінням ще зі школи.

Якщо говорити найстисліше про гумористичний, комічний елемент у прозі О. Гончара, то виявиться, що він здебільшого пов'язаний із зображенням певних народних типів, загалом з прагненням письменника розгадати "таємниці" українського народного характеру, до якого він відчуває кровну духовну причетність, який він любить усім своїм мистецьким серцем. Тому й гумор його здебільшого доброзичливий, хоч Гончар, бувши реалістом, зовсім не ідеалізує ті чи ті людські типи, які йому зустрічалися в народній гущі і в яких вбачав щось прикметне і характерне саме з погляду свого художнього "народознавства". На дні цього Гончаревого "побіжного" гумору саме й лежить, можна гадати, невмируще гоголівське начало, начало "Вечорів на хуторі...", хоч зовнішнього переклику з прийомами великого попередника тут і немає.

Ось один з таких Гончаревих типів, виписаних "усміхненим пером",- яскраво індивідуальний і водночас історично, національно, соціально-психологічно чимсь дуже характерний образ колгоспного діяча 50-х років: мовиться про шановного Логвина Потаповича Мелешка з повісті "Микита Братусь". Зверніть увагу вже на його портрет: "Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір, і лише коли він регоче або перехиляє чарку, то їх - нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатися не вміє. Якщо йому гірко - сопе, якщо ж весело - то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать".

Живопис - просто рубенсівський або, точніше, рєпінський, наче перед нами якийсь один з картини про запорожців. Кілька, здавалося б, не дуже значних мазків - і маємо характер, а разом з ним і тип, виразну постать "знайомого незнайомця". "Матеріаліст підкований,- каже про Мелешка, посміхаючись, Братусь,- але діалектик дуже тугий". Скільки життя, скільки знаного з дійсності за цією іронічною формулою! А втім, ідеальних людей немає, і хоч не наділила природа цього Мелешка душевною тонкістю, у кмітливості й практичності йому не відмовиш, і господар, як на ті часи, з нього, мабуть, непоганий. От тільки з культурою, а особливо з демократією у нього ще довго будуть складні відносини.

Іншими барвами, але з тією ж лукавинкою написаний у "Тронці" портрет "радгоспного битника", некерованого Грині Мамайчука, одного з перших у нашій літературі образів "незадоволеної молодої людини" 60-х років, причому образів, глибоко й точно осмислених в їхній життєвій зумовленості. Тут - стихія переважно інтелектуального гумору: багато в чому симпатичний авторові герой, якому передано слово,- людина досить освічена і дотепна. І хоч усмішку викликає й сам Гриня з його нікчемною рудою борідкою, визивному для тих часів одязі й дещо нігілістичною, на публіку, бравадою, мова його гостра і здебільшого бездоганно влучна. Культовим Яцуба, за молодим Мамайчуком, має "їжу невибагливу, він споживає тільки цитати. Мислити він не вміє, та й нащо це йому? Зате він уміє розвалити церкву - пам'ятку архітектури, обгородити певну територію колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонімку"... Неординарні для тих часів і його глузи із святенницьких уявлень, начебто життя людини має складатися з одного лише "трудового ентузіазму". "Для директора нашого ціле життя - то, братці, тільки силос, силос і силос. А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!". У цих тирадах, хай часом перегострених, чуємо здоровий протест проти діляцької однобічності, що визнає за людиною самі лише трудові й виконавські функції. "План реальний - канайте",- як ще півстоліття тому говорив один персонаж у п'єсі І. Микитенка. І герой Гончара вміє висловити свою думку з такою ж крилатою дотепністю.

Здатністю до гумору - або ж і власною комічною "двозначністю"- у Гончара особливо часто наділені персонажі другого і третього плану, вихоплені автором із строкатої народної гущі як носії невичерпного сміхового її начала, яке в головній його течії можна було б сміливо назвати "запорозьким".

Тут - і "окозамилювач Сухомлин" (так рекомендує себе він сам), який уже після звільнення з посади, на рядовій роботі, чесно замислився: "Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутніх антів Придніпров'я, стаємо окозамилювачами?" ("Тронка"). І та непосидюща й горлата делегатка, баба Марина Келеберда в "Перекопі", від грубуватих дотепів якої лягає з сміху весь вагон, "а її так і водило з кутка в куток, від гурту до гурту". І та метка молодиця з роману "Людина і зброя", яка в суворих обставинах осені 1941-го року зуміла десь у придніпровських степах "з'їздити до чоловіка в оточення" - і повернутися назад: у трагічному інколи бувають і свої комічні грані. І той штришок, мимохідь зафіксований автором в описах воєнних буднів героїв "Перекопу": "Зовсім десь близько, за парканом в сусіднім садку, пирскав дівочий сміх, чулися смачні поцілунки і міцний парубочий голос час від часу невдоволено, пристрасно повторював: "Галько, ось ти не строй із себе Йвана Ивановича!"

Чуйне вухо, зірке око в цього письменника і - на особливо вдалих, блискучих сторінках його томів - на диво тонке й кольористе слово, яким не перестаєш милуватися, яке здатне виразити всю яскравість життєвої "звичайності" і передати всю гаму людських почуттів. Варто відзначити - в гуморі воно таке ж невимушене, природно талановите, як і в ліричних пасажах Гончаревої прози, скажімо, в багатьох її незрівнянних пейзажах.

Звичайно, Гончар не тільки "посміхається", він може бути й сатирично нещадним.

У всіх на пам'яті місцевий діяч "по культурі", горезвісний висуванець Володька Лобода з "Собору". Змальований докладно і з належною мірою художньої об'єктивності, він став одним з найпомітніших у радянській літературі образів молодого кар'єриста новітньої, виглянсуваної під сучасність бюрократичної породи. Тонким авторським сарказмом - самовикривальним для героя - освітлені, зокрема, чи не всі внутрішні7 монологи Володимира Ізотовича. "Це ж ви самі,- звертається він подумки до своїх "попередників", старих революціонерів, більшовиків,- для нас усі можливості створили. Ростіть!- сказали, і треба рости". От він і "росте"!

Можна навести й інші приклади впевненого володіння зброєю сатиричного сарказму, демонстровані Гончарем-прозаїком. Скажімо, обидва епізоди з Махном у "Перекопі". Правда, найсильніша сцена тут начебто не викликає звичайного ефекту - перед нами начебто пряма й зовсім не смішна реальність: Махно в якійсь куркульській садибі присів навпочіпки до лютого цепового вовкодава, який кожному може голову одгризти,- і обоє тихо дивляться одне одному в очі, "наче радились мовчки про щось". Це сприймається майже як символ, як макабричний гротеск, що його може витворити лише жива реальність.

Ще раз повторю: в усіх художньо щасливих малюнках і сценах Гончара (їх багато- лірично замилованих і побутово-"жанрових", піднесених і сумних, описових і діалогічних) незмінно впадає в око артистичність, естетична місткість і незамінність слова - того єдиного слова, яке тільки й може передати потрібний зміст. Молодій літературній зміні є, як бачимо, багато чого повчитись у автора "Твоєї зорі" Г в цьому розумінні.

...Десь багато років тому в мене була мова з Олесем Терентійовичем про одну крихітну деталь з його оповідання "Зірниці", що друкувалося в "Вітчизні" (я був тоді редактором журналу, змінивши на цьому посту, до речі, саме О. Т. Гончара). Йшлося про слово "жижки" в описі зовнішності однієї привабливої молодички. Сам дивуюсь, чому (мабуть, немає редактора, якому хоч раз не довелося робити дурницю - давати авторові недоречну пораду або висловлювати таке ж зауваження) я засумнівався в цьому слові - чи не краще було б "литки"? Треба було бачити, як, відразу зсуворівши, глянув на мене Гончар і як рішуче він відрубав: "Тільки жижки!" (Справді, там же говорилось "по-сільському" - і в чоловічому товаристві).

Це "тільки жижкиї" часом згадується мені, коли я думаю про розуміння справжнім письменником ціни слова. Про його непоступливість у всьому, що в творчих боліннях знайдене і відкрите. Про таємниці, зрештою, того, що зветься високою художністю.

В цю повнокровну реалістичну художність входить і та принадна, то доброзичлива, то колюча посмішка Гончара, на значливість якої в його прозі й хотілося звернути увагу цією нотаткою.

Л.Новиченко, 1988 рік


Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.