Ви маєте цікаві тематичні розробки?
Додайте їх у базу матеріалів сайта!
Бібліотека української літератури
|
|
Гончар посміхається
Критика в один голос говорить про Олеся Гончара як поета в прозі, майстра ліричної розповіді і ліричного малюнка. І це, що й казати, незаперечна істина. Але справа в тому, що Гончарева поетична проза - багатозвучна і в ній чимало різнорідних, талановито синтезованих стилістичних складників.
Загалом кажучи, художній стиль Гончара - велике і надзвичайно цінне надбання української прози повоєнних десятиліть. Не будемо применшувати значення мистецьких здобутків інших майстрів і підмайстрів, своєрідності їх творчих манер. Але, по правді кажучи, забагато в нас і такої "поетичності", під якою - звичайна солодкавість і декоративна заквітчаність, і такої "інтелектуальності", в якій переважає, головним чином, розрахунок на ефектний прийом або пишне' красномовство, і такої "простоти", яка, за відомим російським прислів'ям, гірша за лиходійство."
Гончара-прозаїка я люблю передусім за те, що він од самого початку до нинішніх ювілейних днів незмінно залишається артистом у своєму слові, закоханим у його зміст і форму, в нескінченні смислові та естетичні відтінки цього слова, серед яких він завжди - чи майже завжди - вміє обрати найточніший і найдоцільніший. Можна щось вважати дискусійним або слабкішим у тих чи тих художніх вирішеннях письменника, але стилістичну принадність Гончаревої фрази, Гончаревого образу відчуєш і пізнаєш майже скрізь, гортаючи сторінки його книг. Продовжувач традицій тієї класичної школи, яку можна означити іменами М. Коцюбинського і В. Стефаника, а з трохи давніших і дальших, можливо, М. Гоголя та І. Тургенева, він своїм художнім прикладом утверджує в нашому сучасному письменстві не просто поетичну прозу, а й прозу високої зображувальної, пластичної культури, прозу рідкісної виразності в огранюванні характерних деталей і водночас - досить широкого емоційного діапазону, в якому поруч з ліризмом чуємо й гумористичні, іронічні ноти, бачимо зблиски світлої чи гіркуватої посмішки.
Так, про гумористичне зерно цієї ліричної прози, без якого Олесь Гончар, напевно, не був би тим життєнаповненим реалістом-романтиком, яким ми його знаємо, тут і хочеться не те що розповісти - хоча б нагадати шанувальникам його таланту.
Ще в молоді для нас обох часи, в перші повоєнні роки, Гончар у якійсь розмові, пам'ятається, зауважив, що наявність більшої чи меншої пайки гумору він уявляє собі мало не обов'язковою приналежністю доброї реалістичної прози.
І це було зовсім природно чути з вуст автора "Прапороносців", на чиїх сторінках, наче намагаючись пригасити тяготи й болі фронтового життя, розкошував у своєму веселому словолюбстві і життєлюбстві, "най його мамі", бравий подоляк Хома Хаєцький.
Та це - приклад хрестоматійний, відомий сьогоднішнім поколінням ще зі школи.
Якщо говорити найстисліше про гумористичний, комічний елемент у прозі О. Гончара, то виявиться, що він здебільшого пов'язаний із зображенням певних народних типів, загалом з прагненням письменника розгадати "таємниці" українського народного характеру, до якого він відчуває кровну духовну причетність, який він любить усім своїм мистецьким серцем. Тому й гумор його здебільшого доброзичливий, хоч Гончар, бувши реалістом, зовсім не ідеалізує ті чи ті людські типи, які йому зустрічалися в народній гущі і в яких вбачав щось прикметне і характерне саме з погляду свого художнього "народознавства". На дні цього Гончаревого "побіжного" гумору саме й лежить, можна гадати, невмируще гоголівське начало, начало "Вечорів на хуторі...", хоч зовнішнього переклику з прийомами великого попередника тут і немає.
Ось один з таких Гончаревих типів, виписаних "усміхненим пером",- яскраво індивідуальний і водночас історично, національно, соціально-психологічно чимсь дуже характерний образ колгоспного діяча 50-х років: мовиться про шановного Логвина Потаповича Мелешка з повісті "Микита Братусь". Зверніть увагу вже на його портрет: "Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір, і лише коли він регоче або перехиляє чарку, то їх - нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатися не вміє. Якщо йому гірко - сопе, якщо ж весело - то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать".
Живопис - просто рубенсівський або, точніше, рєпінський, наче перед нами якийсь один з картини про запорожців. Кілька, здавалося б, не дуже значних мазків - і маємо характер, а разом з ним і тип, виразну постать "знайомого незнайомця". "Матеріаліст підкований,- каже про Мелешка, посміхаючись, Братусь,- але діалектик дуже тугий". Скільки життя, скільки знаного з дійсності за цією іронічною формулою! А втім, ідеальних людей немає, і хоч не наділила природа цього Мелешка душевною тонкістю, у кмітливості й практичності йому не відмовиш, і господар, як на ті часи, з нього, мабуть, непоганий. От тільки з культурою, а особливо з демократією у нього ще довго будуть складні відносини.
Іншими барвами, але з тією ж лукавинкою написаний у "Тронці" портрет "радгоспного битника", некерованого Грині Мамайчука, одного з перших у нашій літературі образів "незадоволеної молодої людини" 60-х років, причому образів, глибоко й точно осмислених в їхній життєвій зумовленості. Тут - стихія переважно інтелектуального гумору: багато в чому симпатичний авторові герой, якому передано слово,- людина досить освічена і дотепна. І хоч усмішку викликає й сам Гриня з його нікчемною рудою борідкою, визивному для тих часів одязі й дещо нігілістичною, на публіку, бравадою, мова його гостра і здебільшого бездоганно влучна. Культовим Яцуба, за молодим Мамайчуком, має "їжу невибагливу, він споживає тільки цитати. Мислити він не вміє, та й нащо це йому? Зате він уміє розвалити церкву - пам'ятку архітектури, обгородити певну територію колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонімку"... Неординарні для тих часів і його глузи із святенницьких уявлень, начебто життя людини має складатися з одного лише "трудового ентузіазму". "Для директора нашого ціле життя - то, братці, тільки силос, силос і силос. А я не хочу бути єгиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будівником силосних пірамід!". У цих тирадах, хай часом перегострених, чуємо здоровий протест проти діляцької однобічності, що визнає за людиною самі лише трудові й виконавські функції. "План реальний - канайте",- як ще півстоліття тому говорив один персонаж у п'єсі І. Микитенка. І герой Гончара вміє висловити свою думку з такою ж крилатою дотепністю.
Здатністю до гумору - або ж і власною комічною "двозначністю"- у Гончара особливо часто наділені персонажі другого і третього плану, вихоплені автором із строкатої народної гущі як носії невичерпного сміхового її начала, яке в головній його течії можна було б сміливо назвати "запорозьким".
Тут - і "окозамилювач Сухомлин" (так рекомендує себе він сам), який уже після звільнення з посади, на рядовій роботі, чесно замислився: "Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутніх антів Придніпров'я, стаємо окозамилювачами?" ("Тронка"). І та непосидюща й горлата делегатка, баба Марина Келеберда в "Перекопі", від грубуватих дотепів якої лягає з сміху весь вагон, "а її так і водило з кутка в куток, від гурту до гурту". І та метка молодиця з роману "Людина і зброя", яка в суворих обставинах осені 1941-го року зуміла десь у придніпровських степах "з'їздити до чоловіка в оточення" - і повернутися назад: у трагічному інколи бувають і свої комічні грані. І той штришок, мимохідь зафіксований автором в описах воєнних буднів героїв "Перекопу": "Зовсім десь близько, за парканом в сусіднім садку, пирскав дівочий сміх, чулися смачні поцілунки і міцний парубочий голос час від часу невдоволено, пристрасно повторював: "Галько, ось ти не строй із себе Йвана Ивановича!"
Чуйне вухо, зірке око в цього письменника і - на особливо вдалих, блискучих сторінках його томів - на диво тонке й кольористе слово, яким не перестаєш милуватися, яке здатне виразити всю яскравість життєвої "звичайності" і передати всю гаму людських почуттів. Варто відзначити - в гуморі воно таке ж невимушене, природно талановите, як і в ліричних пасажах Гончаревої прози, скажімо, в багатьох її незрівнянних пейзажах.
Звичайно, Гончар не тільки "посміхається", він може бути й сатирично нещадним.
У всіх на пам'яті місцевий діяч "по культурі", горезвісний висуванець Володька Лобода з "Собору". Змальований докладно і з належною мірою художньої об'єктивності, він став одним з найпомітніших у радянській літературі образів молодого кар'єриста новітньої, виглянсуваної під сучасність бюрократичної породи. Тонким авторським сарказмом - самовикривальним для героя - освітлені, зокрема, чи не всі внутрішні7 монологи Володимира Ізотовича. "Це ж ви самі,- звертається він подумки до своїх "попередників", старих революціонерів, більшовиків,- для нас усі можливості створили. Ростіть!- сказали, і треба рости". От він і "росте"!
Можна навести й інші приклади впевненого володіння зброєю сатиричного сарказму, демонстровані Гончарем-прозаїком. Скажімо, обидва епізоди з Махном у "Перекопі". Правда, найсильніша сцена тут начебто не викликає звичайного ефекту - перед нами начебто пряма й зовсім не смішна реальність: Махно в якійсь куркульській садибі присів навпочіпки до лютого цепового вовкодава, який кожному може голову одгризти,- і обоє тихо дивляться одне одному в очі, "наче радились мовчки про щось". Це сприймається майже як символ, як макабричний гротеск, що його може витворити лише жива реальність.
Ще раз повторю: в усіх художньо щасливих малюнках і сценах Гончара (їх багато- лірично замилованих і побутово-"жанрових", піднесених і сумних, описових і діалогічних) незмінно впадає в око артистичність, естетична місткість і незамінність слова - того єдиного слова, яке тільки й може передати потрібний зміст. Молодій літературній зміні є, як бачимо, багато чого повчитись у автора "Твоєї зорі" Г в цьому розумінні.
...Десь багато років тому в мене була мова з Олесем Терентійовичем про одну крихітну деталь з його оповідання "Зірниці", що друкувалося в "Вітчизні" (я був тоді редактором журналу, змінивши на цьому посту, до речі, саме О. Т. Гончара). Йшлося про слово "жижки" в описі зовнішності однієї привабливої молодички. Сам дивуюсь, чому (мабуть, немає редактора, якому хоч раз не довелося робити дурницю - давати авторові недоречну пораду або висловлювати таке ж зауваження) я засумнівався в цьому слові - чи не краще було б "литки"? Треба було бачити, як, відразу зсуворівши, глянув на мене Гончар і як рішуче він відрубав: "Тільки жижки!" (Справді, там же говорилось "по-сільському" - і в чоловічому товаристві).
Це "тільки жижкиї" часом згадується мені, коли я думаю про розуміння справжнім письменником ціни слова. Про його непоступливість у всьому, що в творчих боліннях знайдене і відкрите. Про таємниці, зрештою, того, що зветься високою художністю.
В цю повнокровну реалістичну художність входить і та принадна, то доброзичлива, то колюча посмішка Гончара, на значливість якої в його прозі й хотілося звернути увагу цією нотаткою.
Л.Новиченко, 1988 рік
|
|
|
