Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » Слово з глибини серця (До ювілею О. Гончара)
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Слово з глибини серця (До ювілею О. Гончара)

Певне, не помилюсь, коли скажу, що одною з основ художньо-філософської програми, явленої творами Олеся Гончара 60-80-х років, одним з її найважливіших етико-емоційних нервів є органічний, духовно-патріотичний історизм, шукання точок опору в народному досвіді, вироблених ним упродовж віків моральних цінностей, переконання, що поза національним грунтом не можна говорити не тільки про творчість, а й про культуру, духовність узагалі, про людину розвинену й гармонійну.

Особливо виразно це виявилося в "Соборі". Але й для героїв попередніх романів письменника - "Людина і зброя", "Тронка" - також було невід'ємним почуття національної гордості, національної самосвідомості. "Чи і в далекому майбутньому залишиться в людях оця безмірна прив'язаність до свого краю... до своєї землі?"- запитував Духнович у "Людині і зброї". "Як і любов до матері,- відповідав селянський син Степура,- це ніколи не зникне...". Духовне багатство, людську цільність капітана далекого плавання Івана Дорошенка і льотчика з покоління підкорювачів космосу Петра Горпищенка ("Тронка") визначає якраз те, що вони - люди, свідомі свого роду, коріння, сповнені синівської поваги до історії рідного народу. Горпищенко глибоко пишається в душі своїми предками чумаками, вусатими, "під глечика стриженими", у полотняних виквацюваних дьогтем, проти чуми, сорочках, мужніми людьми, що "крізь степові швидкойдучі пожежі прокладали дорогу на кримські озера, копали по путі колодязі, несли сюди життя". Дорошенко з повагою розповідає про збур'ївських і олешківських "дядьків-капітанів", які, "хоч без великої освіти, але в кашу собі наплювати не давали, були високої думки про своє морехідницьке вміння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять від запорозьких козаків і що Збур'ївка їхня виникла якраз там, куди "з бурі", з відкритого моря заходили перечекати негоду запорожці на своїх невловимих, обшитих комишем чайках. Прислів'ям серед них стало: "Ми збур'ївчани, як англічани, тільки мова не та".

Опублікований уперше 1968 року "Собор" усім своїм полемічним, публіцистичним, пристрасним пафосом закликав читача замислитися над значенням духовних начал у людському житті, історичної пам'яті, культурної спадщини народу, над ціною краси і вже в той час привертав увагу до серйозних негативних явищ у нашому житті - бездуховності, морального браконьєрства, бюрократизму і чинодралства, споживацьких, утилітарних, нігілістичних тенденцій.

"Собор" - це роман запитань, шукати відповіді на які письменник і закликає читача, суспільство, народ. Слід додати, що і наступні романи О. Гончара - "Циклон", "Бригантина", "Берег любові", "Твоя зоря" - по-різному поширюють цей ряд тривожних і занепокоєних знаків питання й оклику.

..."Як бути справжнім? Як досконалитись?" Чи збагачується духовно сучасна людина? Що набуває? Що втрачає? Чи можуть прожити люди без мистецтва, без пісні, без Рафаеля, без усього того, що витворила культура кожної нації? І чи лишились би вони тоді в повному розумінні людьми? Невже душа висихатиме, а зостануться з часом лише каркаси інтелекту? І зникатимуть святощі, а на їх місце вдиратиметься цинізм? Невситиме жадання прекрасного- невже не вічне воно і має зникнути в наш ущільнений "технократичний" час? "Пісні роботів?.. А як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із собором, з народними звичаями, з неоціненними знахідками Яворницького?", "Чому пісень не співаєте, а слухаєте тільки готові з отих коробок? Чому навіть сміх ваш не схожий на той, яким сміялось козацтво?" Звідки психологія браконьєрства? Звідки дух руйнування? Хай колись по неуцтву, а тепер? "Доки будемо отруювати Дніпро? Доки труїтимемо повітря?" А нащадки ж прийдуть і спитають колись: "Ану, якими ви були? Що збудовано вами? Що зруйновано? Чим ваш дух трепетав?" Звідки безбатченки? Звідки невміння любити й поважати свій народ, своїх пращурів, отой дух вольності й патріотизму, що був властивий борцям за свободу і щастя українського народу? Чи скоро зникнуть лакизи та казенники, крутії та трусії, адже з усього найгіршого, що може бути в людині, це душа заяча, душа раба?

З Володькою Лободою - місцевим "діячем", що "сидить на культурі", автор і ми, читачі, пов'язуємо цілком певні поняття: духовний браконьєр, руйнач, безбатченко, батькопродавець (він і справді віддав батька в притулок для ветеранів праці, "богадільню"). Володька зображений з дошкульною іронією, часом - різко сатирично, бо тип цей, застерігає письменник, не просто тип поверхової, легкодухої людини, він може бути і зловісним, як зловісним є саме поєднання споживацької психології, кар'єризму і збюрократизованого погляду на життя.

Ось до прикладу, як Володька-висуванець хоче по обличчю секретаря обкому, мобілізувавши всю свою треновану інтуїцію, вгадати, що начальство думає про собор: "Єдино можливий був хід - триматися безсторонньо, говорити про асигнування, бюджетні утруднення, злегка натякнути на історичну сумнівність пам'ятника і пояснити, що приміщення ні для чого практично не придатне через свою незручність - був склад комбікорму, а тепер і комбікорм звідти забрано... Перебудувати б на холодильник, але теж кажуть, новий збудувати дешевше обійдеться. Отже, не це... Може, скаже: який же з тебе діяч, що ти досі тримаєш оту старизну, нічого сучаснішого не придумав для міста чавуну і сталі?"

А як Лобода міркує про сучасних письменників: "...Ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини. Тм би оцей собор - стояли б і вік на нього молились... Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!.. Дивний народ: все мають, у власних машинах розкатують, а все ще чогось їм треба..."

Гончар з усією відповідальністю попереджував: Володька Лобода-серйозне суспільне лихо, і ми бачимо сьогодні, як багато рації було в цьому попередженні. Не випадково найгостріше "неприйняття", організоване, тепер ясно, тими, хто впізнав себе у "Соборі", викликав саме цей образ роману.

Тим часом письменник розпочинав дуже важливу й органічну для нашої літератури розмову про дух і бездуховність, пам'ятьі безпам'ятство, про творення й руйнування ("Невже всюди, де йде будівник, повинен йти невідлучно, як тінь, і руйнач?") і самій природі руїнництва приділяв як у цьому романі (тут є і історичний ракурс цієї теми: образи Махна і Яворницького), так і в наступних творах превентивно дослідницьку увагу. Володька Лобода і "сич руїни" Мине Куцолап із "Твоєї зорі" - це український - сучасний і колишній - варіант манкуртцтва, гостро й сміливо виставлений Гончарем на суд людський.

Питання, порушені "Собором", були і є актуальними, наболілими. Роман, по суті, перший у радянській літературі започатковував тему, яка згодом буде означена як екологія культури, мови, духовних цінностей.

Те, чим перейняті художні твори Гончара, завжди чується і в його статтях, інтерв'ю, виступах,- гарячий подих сучасності і її проблем, а воднораз і повага до минулого, історії, до традицій класики та її високих заповітів.

Художник і народ, художник і епоха, художник і нація - це ті питання, які не раз виникають на сторінках публіцистичних і літературно-критичних статей О. Гончара. Так, у статті "Сурмач" постає образ Малишка, який зумів осягнути "саму душу народної поезії". Фольклорні джерела, народнопоетична основа творчості Малишка,- говорить Гончар, не орнаментика, а органічна, індивідуалізована образність, що "зливається з художнім розливом образності народної".

Про народні, національні джерела, якими живиться кожний справжній талант, мовиться і в багатьох інших статтях і виступах письменника. "Для митця,- наголошується в одній із них,- найживотворнішим є той грунт, на якому він зріс, те народне середовище, яке його формувало, та національна політика, з якої черпає він свої барви і музику слова". І при цьому цілком закономірно, додає автор "Собору", що "переконання і навіть інтуїція митця закликають його до солідарності, кличуть на простори людяності й справжнього інтернаціоналізму, бо у цьому(...) висловлюється гуманістична сутність праці людей, які творять художні цінності". Дерево поезії Шевченка, пише Гончар в одній із статей про Кобзаря, перейнятих особливими почуттями любові, шаноби, пієтету, було міцно вкорінено в національний грунт, але віттям своїм воно сягає тепер усіх континентів, бо "творчість поетова гуманістична, інтернаціональна, вселюдська за своїм глибинним змістом". Для нас Шевченко, читаємо в іншій статті,- "це самосвідомість української нації", але це і "золоті мости нашої дружби, мости до росіян, білорусів, до поляків, казахів, литовців, мости дружби до всіх народів".

Сьогодні, в час гласності й демократизації суспільства, аналізуючи недавнє минуле з його застійними явищами, розуміємо, що чимало шкоди було заподіяно культурній спадщині, розвитку національних мов, надто української. І тим значнішою постає роль державного і культурного діяча Олеся Гончара, який постійно й послідовно виступав і виступає з цього питання з високих ленінських позицій. У статті "Жити за законами правди" (1987 р.) Гончар пише: "Адже у певної частини анкетно-благополучного чиновництва виробилася своя психологія, по суті, дикий, одначе реальний стереотип мислення, згідно з яким вважалося, що чим більше ти виявлятимеш бундючної зневаги до пам'яток національної історії та культури, чим більше бездоглядних архітектурних шедеврів зруйнується у твоєму регіоні, чим з більшою запопадливістю й цинізмом будеш ти - всупереч найяснішим ленінським заповітам - вигонити рідну національну мову з початкової і середньої школи, з установ та зборів, оголошуючи "непрестижною" мову Тараса Шевченка, Лесі Українки, мову рідної своєї матері, мову отчу, тим ти начебто найкраще доводиш свою "правовірність", найбільш ревно демонструєш свою службову ортодоксальність. Протиставляти інтернаціональне національному, позірним піднесенням одного принижувати інше - та хіба це не спотворення ленінської національної політики!"

Справді, і сьогодні буває, що, цитуючи доповідь XXVII з'їзду КПРС про небезпроблемність національних взаємин, дехто все ще уникає називати ці проблеми, оминає взагалі такі поняття, як національна самосвідомість, національна гордість, любов до рідної мови, а наголошуючи на необхідності боротися з місництвом, національною обмеженістю, чомусь "опускає" національний нігілізм. А разом з тим нехтування національним було одною із прикметних аномалій застійних років, одним з характерних для них "розривів" - розриву діалектичної єдності інтернаціонального та національного. Видатні письменники Ч. Айтматов, В. Биков, Н. Гілевич, Олесь Гончар сміливо сказали про це, слушно розглядаючи такий "підхід" як відступ від принципів ленінської національної політики. Стаття Гончара "То звідки ж взялася "звізда Полин"?" - блискучий приклад схвильованого, занепокоєного, громадянськи мужнього слова письменника-патріота й інтернаціоналіста. В ній щиро й органічно переплітаються турбота про духовний розвиток людини, майбутнє українського народу та його культури, екологічні тривоги письменника, педагогічні роздуми, викриття байдужих пустодзвонів, хамелеонів, запопадливих "посадачів крісел", що хотіли б першими відрапортувати про "прискорене злиття всіх і вся".

Ця публіцистика, що всіляко помножує сказане письменником мовою художніх образів, є, як і його романи, повісті, оповідання, словом вірного сина народу, словом, що йде з глибин серця.

В.Г.Дончик, 1988 рік


Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.