Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » Олесь Гончар: дві варіації класичних тем
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Олесь Гончар: дві варіації класичних тем

Варіації класичних тем і характерів по-справжньому плідними бувають тоді, коли спричинюються дійсністю, а не літературним першоджерелом, коли, отже, спершу дійсність сама варіює, видозмінює (вичерпує до дна) одного разу відкрите класиком життєве явище і вже відтак являє його митцеві нового часу, безпосереднє сприймання якого, до речі, може цілком абстрагуватися від конкретної традиції, типологічної спорідненості життєвого матеріалу тощо. Здається, саме такі два історичного, принаймні історико-літературного значення випадки сталися у прозі О. Гончара: йому, звиклому відкривати своїх героїв на життєвих шляхах, довелося, самому того не підозрюючи, виступити завершувачем двох тем класичної української літератури - розповісти про силу пропащу і силу руйнацьку, художнє відкриття яких належало відповідно авторам роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панасу Мирному та Івану Білику й авторові роману сільських настроїв епохи першої російської революції, видатному майстрові соціально-психологічного письма Михайлові Коцюбинському.

1. ПРОПАЩА СИЛА

Чіпка Вареник, пам'ятаємо, спершу намагається боротися за свої соціальні права, людську гідність та згодом, зламавшись у боротьбі, стає ординарним грабіжником, сліпо вважаючи, що у такий спосіб метиться світові. "Помста" ж падає на безневинних, і в цьому конкретному випадку є своя глибока закономірність, співавторами переконливо доведена. Кровопролиття до решти спустошує колись ніжну вразливу душу, потьмарює світлий практичний розум. Сила, гідна суспільно корисного застосування, стає силою пропащою, логіка анархічного бунту приводить героя до одного табору з декласованими елементами, агресивними носіями найпримітивніших інстинктів - такими, як Люшня, Матня, Пацюк.

У часи громадянської війни буйно розквітла під чорним прапором анархії махновщина стала одним з наймасовіших, історично значимих виплесків пропащої сили. Саме так трактує махновщину, постать самого Нестора Махна Олесь Гончар. Знову й знову повертається письменник до фантасмагоричної постаті "батька" Махна, намагаючись не тільки зрозуміти природу її "негативної манливості" (погоджуємось щодо цього з критиком Ю. Барабашем), а й внутрішню драму, малює епізодичні образи й масові сцени із життя гуляйпільців. При тому письменникові-гуманістові, письменникові-патріоту постійно болить, що анархічна степова вольниця експлуатувала ореол вольниці козацької, що, захоплюючи у своє лоно несвідомих і малолітніх, руйнувала їхню життєву долю навіть тоді, коли їм (як-то Ягорові Катратому - "Собор") вдавалося не заплямувати рук кров'ю. Він на повному ходу вискочив з розбишацької тачанки і повернув до трудового життя.

Збірний образ пропащої сили виростає таким чином до значення історичної драми, а короткий епізод приборкання, спрямування певної частини тієї сили більшовицьким командармом Фрунзе у революційне русло, на штурм Перекопу ("Перекоп") звучить на ноті високотрагедійній.

По-справжньому трагічною є доля Ганни Лавренко - на сторінках "Таврії" ще нужденної криничанськоі заробітчанки-вродливиці, яка намагається кинути виклик сваволі магнатів і прикажчиків, а вже у "Перекопі" - розгульної "матері"-отаманші на чолі банди зарізяк. Цікаво, що вона має реальний історичний прототип, і строга академічна критика закидала романістові певний відхід од нього в бік облагородження характеру, стверджуючи: образ справжньої отаманші Ганни Лавренко не збігається з гончарівським, та "була лютіша, "переконаніша" і небезпечніша, це був справжній класовий ворог, а не заблукана душа" (Л. Новиченко). Справді, не позбавлене слушності це зауваження відомого літературознавця, звиклого завжди співвідносити дійсність і художній образ, заглиблюватись у документальну основу художньої вигадки. Але чом не піти від цього зауваження далі й не повести мову про те, наскільки показовою для О. Гончара є відзначена метаморфоза? Річ же, певне, у тім, що письменника цікавила саме одна із заблуканих душ. Із тих, які, пригнічувані й озлоблювані життям, засвоїли: вони - "завжди винні". Вочевидь у системі характерів дилогії йому потрібен був саме такий, а не інакший тип.

То, може, перед нами художня гіпотеза характеру отаманші Ганнусі? У кожнім разі образ романної Ганни Лавренко вивершений логічно, переконливо, й найбільше, що можна поставити під сумнів, якщо вже звіряти літературу історією, то це доцільність збереження прізвища - Лавренко. Що ж до закидів про ускладнення характеру порівняно з прообразом, то хіба не тим же шляхом дуже часто йшли і найбільші реалісти минулого, зокрема й Панас Мирний та Іван Білик до остаточного варіанту свого героя.

Гончарівська Ганна Лавренко найкраще й сприймається поряд з Чіпкою Вареником. Основні етапи їхньої боротьби за себе, їхньої помсти за кривди, за знівечену долю напрочуд збігаються. Маємо, треба гадати, не найочевиднішу, а глибинну, закономірну типологічну спорідненість, тим глибшу, що автора "Перекопу" і, надто, "Таврії" не в останню чергу цікавила жіноча доля, жіночий феномен соціальної жертви, здатної нести нещастя іншим. У цьому розумінні постать криничанської безприданниці, на чию вроду, як мухи на мед, злітаються можновладні ловеласи і різного роду гендлярі красою, попервах асоціюється скорше з традиційними для української літератури XIX ст. образами безталанних і покриток.

Асоціація закономірна. А ось від можливих спрощених, вульгарно-соціологічних читацьких трактувань постаті її захищає послідовний паралелізм зображення двох таких близьких соціально (найближчі ж подруги!) і таких несхожих характерів, якими є Ганна Лавренко і Вустя Яресько. Міра індивідуально-неповторного остаточно визначає розходження їхніх життєвих шляхів. Справді, обидві походять з бідних родин, заробітчанки, обидві виділяються із гурту криничанських дівчат вродою, зграбністю, самостійністю вдачі. Та при ближчому знайомстві виявляється, що вродливі вони все ж по-різному, не однаково й ставляться до своєї вроди. Ганнина краса впадає у вічі одразу, вабить і чарує, Вустина ж є виявом радше веселості, товариської вдачі. Ганнина не по-селянськи екзотична - біла ніжна шкіра, старанно доглядувана й від сонця усіляко приховувана; Вустина, більш звична, смаглява, під сонцем у нелегкій роботі ще більше розквітає. "Панночкою у свиті" дошкульно прозиває Ганну Яресько Данько за її рідкісну зосередженість на турботах про власну персону; головні Вустині турботи змалку про інших - про матір, меншого брата, згодом ще й про нареченого, чоловіка, сина, про громадські справи.

"Панночка у свиті" на Данькові кпини має свій резон: "Що те хлоп'я розуміє? Інші мають повні скрині полотен, а вона, окрім власного тіла, окрім пишної вроди, не має нічого. За іншими стоять батьки в чумарках, з волами та коровами, а Ганна свого навіть не пам'ятає... Кажуть, нібито вона дівоцька дитина, нагуляна матір'ю з лісниками... Хто за не" вступиться, хто подбає? Чи не дядьки - Оникій та Левонтій, що безсовісно об'їдають її всю дорогу? Сама мусить подбати про себе, про єдине своє дівоче багатство" '.

Старанні турботи про єдине дівоче багатство - біле личко - народним звичаєм, народнопісенною естетикою у принципі ніколи не осуджувались. "А я брови в сажу мажу, чорнявую переважу", долинаючи з глибини віків, рівноправно перегукується із "Я на своє личко фарби не купую". Ганна теж не купує, але, перемагаючи біль, щоліта "зриває" засмагу пекучими молочаями, взимку вмивається сирівцем, навесні - росами і навіть у дорозі на заробітки задихається під хусткою, "воліючи швидше зомліти, аніж відкритися сонцеві посеред дня". І ось у цій перебільшеній, майже фанатичній одержимості прозирає щось насторожуюче. Золота бідняцька мрія - розбагатіти, що ніколи не була позбавлена суперечностей морального плану, у цьому разі приховує драматизм рідкісної сили, оскільки єдиною ставкою є дівоча врода, молодість, а несприятливість обставин сягає краю, а максималістські претензії, широкий розмах характеру, до часу стримувані, готові от-от прорватися. Своєрідним епіграфом до соціальної драми характеру Ганни Лавренко звучить на перших сторінках "Таврії" ніби жартівлива розмова дівчини з опішнянськими гончарами, які везуть у ту ж таки Каховку свої славнозвісні вироби: "Не продавайте, дядьки, доки я розбагатію,- просила Ганна Лавренко.- Все у вас тоді закуплю!

- "Ой, мабуть, довго чекати, дівчино... До того часу ми ще кращого наробимо".- "Не треба кращого, придержіть оцей! - гаряче упрохувала Ганна, і важко було зрозуміти, чи жартує вона, чи говорить всерйоз.- "Хіба вже моє щастя так далеко закотилося? Чує душа - близько десь воно!.." .

Як покаже наступний хід подій, душа прикро помилялася. Душа, втомившись чеканням, охоча була помилятися - що більше, то охочіше. День, коли "панночка в свиті" відчула на собі увагу справжнього панича, спадкоємця неоглядних маєтностей Фальцфейнів, стане днем початку великих ілюзій і непоправних помилок. Фата моргана її наївно вимріяного щастя-багатства, осліпивши, розбудить у Ганні інстинкт властолюбства і жагу помсти.

На рівні суто ідеологічному зміст характеру гончарівської Ганни Лавренко зводиться до тієї неспростовної, марксизмом відкритої істини, що в антагоністичному суспільстві мораль панівних класів, агресивно претендуючи на всезагальність, вселюдськість, здатна глибоко проникати у свідомість представників інших класів і груп, у народне середовище; та ж таки золота бідняцька мрія розбагатіти, вибитися "у люди" має в основі ідеал ніяк не демократичний.

На рівні істини художньої, на рівні індивідуально-психологічних характеристик маємо комплекс причин і чинників, узятих у їх складному взаємопереплетінні. І треба відзначити, що О. Гончар, йдучи за логікою зображуваних характерів, послідовно уникає звичних сюжетних ходів, психологічних стереотипів. Він крок за кроком простежує, як: стрівшись з рідкісною непоступливістю селянської красуні, молодий мільйонер вирішує, що справді міг би з нею одружитись; у свою чергу Ганна, відчувши владу своїх чарів, стає ще більш непоступливою, а своїм особливим становищем спішить скористатися, аби "віддячити" ненависним дядькам, прикажчикові Гаркуші; нарешті, многомудра маман Софія Фальцфейн, вирішивши, що комедія, у якій син її виглядає легковажним гімназистом, затяглася, знаходить, не довго шукавши, вихід: фіктивно видати Ганну за одного зі своїх підданих Яшку-негра; як підступний панський намір провалюється і непокірлива "панночка в свиті" виривається від Вольдемарової зграї, так і не поступившись дівочою честю, але надломившись духовно.

Розв'язка Ганниної одіссеї у світ великого багатства і великої спесивості за всіма канонами української романістики могла б вважатись щасливою й повчальною: односельчанки, вчорашні однокашниці, всупереч сподіванням, не одвернулись, прийняли, пожаліли, розрадили; гірко здобута життєва наука покаянно осмислюється... Але те, що цілком могло б увінчувати сюжетну лінію роману морально-дидактичного, в історико-революційній народній епопеї являє лише один момент істини. Нові випробування, нові підступи невгамовних Сердюків кидають гарячу Ганнину натуру у повінь розбурханої стихії громадянської війни, власне, у найбрудніші потоки її.

Характерно, що колишня найближча подруга Вустя Яресько, кришталево чиста і нелукава бідняцька активістка, попервах більше співчуває, аніж докоряє новоявленій отаманші.

Необхідно також зауважити, що в системі характерів дилогії Ганна Лавренко - єдиний персонаж, принципи змалювання якого відповідно у "Таврії" й "Перекопі" різко відмінні. Якщо на сторінках "Таврії" превалює наближене вглядання в обличчя і внутрішній світ, фіксуються й вигранюються найбільш сталі переживання і заповітні мрії "панночки в свиті", то у "Перекопі" залишено тільки скупі згадки, спомини, здогади, перекази інших персонажів про неї,- пунктир непрямих свідчень, більш чи менш достовірних (достовірність та щораз автором обумовлюється); частіше ж фігурує взагалі безлике, функціональне "Ганнуся", "банда Ганнусі", а єдине зорове враження, єдиний, сказати б, портрет, стисло переданий словами Вустиної матері, теж зрідні вже портретові фольклорному, цілковито позбавлений будь-яких індивідуальних рис: "А, та Ганна! - мати на ходу втерлася фартухом.- Дівчиною була, як дівчина, а до чого докотилась, на що перевелась! У шапці кубанській, з нагайкою на руці, закудлана, п'яна... Розляглась у абаянці, в бога лається, рідну матір насилу впізнала".

Шлях де індивідуалізації особи, шлях віддалення від людей, від живого життя, що його пройшла колишня "панночка в свиті", позначився таким чином і на суто характеротворчих прийомах романного письма. І якщо тема жертви обставин, тема іграшки в руках дядьків-розбійників варіюється більш послідовно, але й більш віддалено, узагальнено, почасти вже на грані напівлегендарного "нібито" ("а самі за неї в отамана нібито горщик золота взяли"), то факт першого морального падіння постає задокументованим у пам'яті Ганниних подруг: "Сміялася тоді Ганна перед подругами: "Спершу офіцершею, дружиною гетьманця, а там, дивись, і гетьманшею стану! Діда гетьмана цицькою задушу і сама вами правитиму!" А гетьманець довіз до Хорішок, та й будь здорова: покинув, потоптанкою зосталась".

В отому "сміялася" вже звучить надломленість; веселим цинізмом, не знаним Ганні часів першого заробітчанського літа, віє од пояснення товаришкам плану стати гетьманшею. Прикметно, що наркотик властолюбства безвідмовно діє в сукупності з усвідомленням, хвилинним прозиранням занапащеності власної долі, що бенкет розгнузданості інстинктів на самім краю смерті серед інших увиразнює і многократ посилює інстинкт марнославства.

Звичайно, найповніше Махно і махновщина були представлені й розвінчані в "Перекопі". Розвінчані ідейно й морально. Розвінчані-пояснені. Справедливо трактуючи анархічну ідею як реакцію на гніт самодержавної машини соціального і національного поневолення, свавілля великих власників, О. Гончар всебічно довів неможливість здійснення "свободи - і тільки" інакше, як шляхом експлуатації й приниження інших, шляхом остаточного подолання людського в самих собі - неперевершена щодо цього сцена на весіллі, де п'яний "батько" Махно, здатний на витівки театральності, садовить поруч із собою пса, велить його частувати і шанувати, а сам близький до розуміння своєї справжньої, таки ж собачої, суті. З роками, однак, з'ясовувалося, що вичерпність того розвінчання-пояснення дійсна лише в межах сюжету дилогії (власне, "Перекопу"), що сама тема ще таїть у собі чимало нюансів, дотикається ряду інших тем і проблем. Так, у "Соборі" крупним планом було подано агресивне протистояння анархічної гуляйпільської вольниці багатовіковій культурі народу, акцентовано момент принципового зіткнення вождя анархії з подвижником культури професором Яворницьким і повну його, пиховитого вождя, моральну поразку (чи, точніше, психологічний злам) у тому зіткненні.

Не менш промовисто прозвучав на сторінках "Собору" й мотив сентиментальної жорстокості Махна, якому в окремі хвилини лестить нагадування челяді блазнів-"теоретиків" про його колись безправне, сповнене принижень дитинство у колоністів, яке нібито зробило "батька" здатним на ласку. "Ласка" виявляється конкретно у тому, що, впізнавши у хлопчиськові-підпасичеві "свій біль, свої обранені по чужих стернях ноженята", Махно бере малолітнього Ягора Катратого до себе в тачанку, робить особистим візничим. Але така "ласка" дуже нагадує вовчу: коли вовки зберігають людському дитинчаті життя, але виховують з нього хижака. То ж хоч і порівняно недовгим було перебування Катратого в гуляйпільському лігвищі, остаточно повернутися до людей, включитися у життя громадське йому вже так і не вдалось: гнітило пережите, сторонилися його, сторонився він, анкета вважалася (і насамперед самим Ягором) навіки заплямованою, от і поклав собі чоловік, як то кажуть, не висовуватись. Навіть про героїчний вчинок свій під час фашистської окупації воліє не згадувати, живе відлюдьком. І знаходяться індивіди, чиновні "юшкоїди", які не проти того, щоб зіграти на тім непроясненім, з літами все більш затемнюванім домислами та недомовками факті Ягорової біографії. 1 навіть у рідної сестри, Єльчиної матері, увійшло в звичай говорити про брата "майже пошепки, бо тільки так годилося згадувати дядькову молодість, що губилася десь у Гуляйполі".

За сюжетом "Собору" виходить, що й на формуванні Єльчиної замкненості та відлюдькуватості якоюсь мірою позначилось це родинне табу, замкненість і відлюдькуватість дядькова. Так давня причетність до розгулу пропащої сили руйнівно озивається в поколіннях, накладається на пізніші протиріччя пізніших часів - художнє відкриття даної соціальної істини належить, певне, до відкриттів найсвоєрідніших і ще мало нами осмислених.

Пропаща сила, вона ж здебільшого і руйнацька. Визивно, одержимо, самозабутньо руйнацька. І річ тут, виявляє Гончар, не стільки в теоретичних постулатах анархізму, скільки у психології хворобливого самоутвердження, без якого індивідуалістичний бунт, індивідуалістична "свобода" ніколи не мислились - чи пак не відчувались. Руйнації, пограбуванню піддається все: культурні пам'ятки, організоване господарство, сім'я, гуманні почуття. "Дух руйнування", "жадоба руїнництва", "сатанинські зусилля" - постійний у Гончара ряд понять для характеристики збірного образу махновської "вольниці" і самого її предводителя.

Пропаща сила - руйнівна аж до самознищення. Але існує один її різновид, що виявляє себе менш ефективно, однак послідовніше. Руйнація - його головна, хоч, може, і не завжди усвідомлювана, сутність; найпримітивніша руйнація як нездатність до творчої праці і творчості соціальної; руйнація як видимість діяльності. Він, цей різновид, так само є продуктом протиріч класового суспільства,- зокрема, довготривалих процесів відчуження трудівника від цілей і змісту виробництва,- та ще й продуктом, сказати б, довготривалого зберігання.

2. СИЛА РУЙНАЦЬКА

"Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить... Як запече, як запече- так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би від хати до хати - та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п'є людську кров, а другого - що не боронить. А потому підпалив би, щобусе вогнем, взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишились гола земля та ясне сонце..."

М. Коцюбинський. Fata morgana; слова Хоми Гудзя.

Хрестоматійний образ певного своєї правоти руйнаря, вихоплений М. Коцюбинським з виру революційних подій 1905 р., до останнього часу залишався в українській літературі явищем осібним. Нині поруч нього став Мина Омелькович Куцолап - фігура, можливо, менш монументальна, але психологічно складніша, проведена автором "Твоєї зорі" від епохи "Весь мир насилья мы разрушим" до сучасності.

Поява саме такого персонажа у О. Гончара була до певної міри несподіванкою. Якихось безпосередніх його попередників ні у "Таврії", ані в "Перекопі" ми не знайдемо. Геростратівські амбіції зачіплянського діяча Володьки Лободи із "Собору" все ж таки дещо іншого походження.

З появою Мини Омельковича Куцолапа заповнюється одна дуже важлива прогалина української радянської прози в темі колективізації. У гончарівській художній характерології новизна і значення цього персонажа співвідносні хіба що з образом Ганни Лавренко. Втім, ця новизна, як і у випадку з Ганною Лавренко, засновується на традиції, у ставленні до традиції і виявляється вповні.

Для дожовтневого письменника М. Коцюбинського Хома Гудзь є передовсім жертвою соціальних обставин. Так, як і Андрій Волик чи (виходячи за межі повісті) Лазар - epersona grata". О. Гончар, не позбапляючи свого персонажа співчуття, все ж переносить акцент на об'єктивну шкоду Мининих акцій, а відтак і на суб'єктивне переживання вже літнім Куцолапом людського від себе відчуження. Схильний до лаконічних визначень, російський поет Єгор Ісаєв у передмові до російського перекладу роману "Твоя зоря" так пояснює діалектику мотивацій поведінки Мини Омельковича: "З дитячих літ він був принижений підневільною, грубою працею, тому, звичайно, не відчув ні разу радості від роботи. Більш того, він, можна сказати, зненавидів працю. Про господарювання взагалі й мови не могло бути. Ось чому, одержавши велику владу, він через свою невмілість використовує її швидше на потребу анархії, ніж на користь артілі: висилає разом з куркулями-мироїдами й Романа-степовика".

Пояснення у принципі можна прийняти, але обов'язково уточнивши: річ не тільки і не стільки в невмілості розумно використовувати надану владу, як у психологічній готовності Куцолапа принагідно скористатися особливими правами для вдоволення власної гордині, а почасти й інтересів. Певність власної правоти поширюється у нього на все, що він робить і що замишляє: пише в район про недостатньо ударні темпи хлібозаготівлі; підводить під розкуркулення колишнього товариша по заробітчанських поневіряннях, стверджуючи, що той нині стає "експлуататором" бджіл; припадає у закоморках до хазяйських ковбас під час операції опису майна...

Першопричина Куцолапової озлобленості, ясна і зрозуміла, виповідається ним у тонах, близьких сварливій балачці Хоми Гудзя: "Глум, стусани, мордобій - всього було... Вродився людиною, а жити випало бидлом... Не раз своєю кров'ю вмивався... А тоді ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина - і раптом збуянився, зцапів чоловік!.." До цього додамо, що й виповідає Мина Омелькович не все: версія його одруження, односельцями переказувана (нібито покоївку Наталку пані видала за молодого наймита, аби приховати чиїсь там гріхи), остаточно довершує біографію соціальної жертви - людини глибоко скривдженої.

Зло панське, хазяйське породило озлобленість наймита Мини Куцолапа. Це зрозуміло. Гончар іде далі, він послідовно показує нам, наскільки, по-перше, та озлобленість живуча, мінлива, різностороння, й наскільки, по-друге, руйнівним, спопеляючим може виявитися зворотний вплив на самого носія її, щойно він віддається невибагливому почуттю повністю.

Зненавидів Мина (погодимось з Ісаєвим) не тільки працю - ненависть його мимоволі перекинулась і на тих, хто, як недавній побратим по наймах Роман Винник, чесно працюючи, досяг певного достатку, на самі результати хазяйновитості, самі ознаки благоустрою. І дарма Роман в одній з їхніх суперечок посилається на те, що революція обом їм порівну землі наділила, що "перед законом ми рівні". Демагог Мина правами рівнятися не збирається, бідність свою виставляє запорукою моральної переваги й політичної зверхності, у відповідь на зауваження, що ж і йому, Мині, ніхто не заважає, попрацювавши, із силами зібравшись, хату перекрити, кидає: "Свою чи вкрию, а твою розкрию!" У цьому він увесь з його комплексом "переконаної", демонстративної бідності, "бо ж бідність свою він вважає ніби паспортом, вищістю, перевагою, заслугою!" - каже оповідач в іншому місці роману, пояснюючи, чому, збираючись до райцентру войовничий безбожник, він же "сількор Око", Мина Омелькович Куцолап виряджається у латане-перелатане дрантя. Жодних звинувачень у безгосподарності, неробстві самозваний активіст не визнає. Йому зауважують, що нивка, отримана ним у наділ від революційної влади, родить кукіль. Що ж, відповідь, після якої не захочеться дискутувати, готова: "Хай і кукіль, твоє яке діло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? В багачі не пнусь! А ти домудруєшся тут! Доберемось і до таких! Потрусимо!" І біда у тім, що фраза "в багачі не пнусь" звучить для свого часу безвідмовно, здатна виправдати наявність кукілю на ниві перед будь-ким, а самого Мину у власних очах возвеличити. Аякже: чоловік раз і назавжди відмежовується від тих, ненавидіти кого велить йому весь його життєвий досвід. І невтямки чоловікові, що відмежовуватись у подібний спосіб - об'єктивно означає лити воду на млин тих же багачів, справжніх визискувачів, для кого кукіль на бідняцькім (згодом і колгоспнім) полі - великий аргумент потреби "хазяїна" землі; і невтямки активістові, що замахуватись на культурне господарство Романа-степового означає не тільки сприяти розрусі, а й підривати віру людей у соціальну справедливість.

Зауваживши, що протистояння Романа Винника і Мини Куцолапа, яке становить бічну, на перший погляд, сюжетну лінію, не позбавлене "якнайсерйознішого соціально-психологічного сенсу", Л. Новиченко писав: "Зіткнулися два типи з середовища трудового, незаможного селянства - беззахисний у своїй творчій пристрасті трудівник, поет всякої "земляної" роботи, і "апостол руйнації", який уміє лише викривати, громити, "брати за душу" і здатний добре-таки нашкодити справі соціалізму..." Гадаємо, цей принцип протиставлення двох типів у межах одного соціального середовища, убезпечуючи автора від можливих закидів прямолінійно-соціологічного штибу, виявився річчю доволі непростою, художньо глибокою. З одного боку, завдяки йому ніби пом'якшується зовнішня, власне соціальна гострота конфлікту (що й навіяло Новиченкові вираз "тихе протистояння"), з іншого - навпаки, кожне дрібне непогодження і вже тим паче кожен вибух пристрастей у тих напІвприятельських перебалачках звучать різко дисонансно. "Сам злидень, а злидня поїдом їсть",- сказав колись про подібний сюжет у своїх "Древлянах" В. Близнець.

Роман Винник, він же Роман-степовий, висловлюється про Мину по-селянському просто і безапеляційно - "непуть", діагноз ставить впевнено: заздрість. Так воно, власне, і є. З єдиним хіба уточненням: заздрість чорна, ревнива, зрідні вульгарним ревнощам.

У самому характері тернівщанського активіста, простому аж до простакуватості, авторові цікаво виявити комплекс суперечностей, більших і менших.

Про першу - нехіть до будь-якої продуктивної роботи - вже казано. Але цікаво придивитися, як виправдовує її Мина Омелькович. Чувши докори від дорослих, з дорослими сердито сперечаючись, пояснення дає... дітворі. Дітворі, яку по-своєму любить, дітворі, яка йому перечити не буде, бо щиро співчуває колишнім наймитським поневірянням, багатою дитячою уявою ще ніби побільшеним. "Під настрій" обґрунтовуючи перед хлопчаками своє право нарешті "передихнути", дядько Мина час від часу зізнається, із року в рік нагадує про свій неодмінний намір: "Ось-ось і я восени грушу дулю для свого синочка посаджу".

Друга суперечність - відчутне неспівпадання у Куцолаповому єстві рівня, умовно кажучи, теоретичних істин і неприборканих інстинктів. Неприборкані інстинкти раз по раз "теоретичну свідомість" потісняють, коригують. Ось приклад з найдивовижніших: щойно скінчивши вергати громи в бік Романової пасіки, Мина може Заявити про своє бажання поласувати з тієї пасіки медком. І в розпалі класової війни з куркулями, ходячи від обійстя до обійстя у ролі виконавця соціальної справедливості, не в змозі пересилити Мина Омелькович голосу живота, інстинкту власника. Компрометує себе різним дріб'язком - від шматка ковбаси до строкатого килимка.

Третя і, певне, найприкріша суперечність натури полягає в здатності легко увірувати у власний, вигідний для себе варіант пояснення того чи іншого свого вчинку, у здатності заднім числом творити вигідну для себе легенду.

Велика робота самовиправдання відбувається у Мининій свідомості постійно, часто несамохіть, відбувається, власне, на грані підсвідомості. Коли прийшли описувати господарство Романа Винника і сталася невеличка заминка, він риторично апелює до уповноваженого, кричить на "розкуркулюваного", активно підохочує до помочі дітлахів, а всіма тими стараннями розпалює, наструнює передовсім самого себе - немов заклинання, вигукуючи сигнальні слова політичних звинувачень на адресу своєї жертви: "То оце не елемент! Бджілки, садочок, святий та тихий... А він і садок навмисне розвів, щоб менше хліба сіяти для держави! Злісний як є саботажник!.."; "Припини куркульські свої роздебеньді!"; "А ви чого вуха нашорошили? Слухаєте цього полигача!.. Полигач - він полигач і є, за ним уже Соловки плачуть..."

Ось він уже по кількох десятиліттях після тих подій не у злагоді з громадською думкою, яка не може простити йому розправи над Романом-степовим: "А якби Мина хутори не позносив, межі не розорав,- де б вони сьогодні своєю технікою розмахнулись?". Ось розповідає про свою нібито задушевну дружбу з учителем Миколою Васильовичем Духом, який у часи війни прославився воїнськими подвигами; ось не поспішає спростовувати невідь яким чином виниклу легенду про їхню часів молодості неабияку дружбу із Романом Винником- прославленим мічурінцем Заполяр'я.

Потреба внутрішнього самовиправдання, а з нею й потреба громадської уваги і поваги з роками заявляють про себе у Мині Омельковичу все відчутніше. А все ж навіть зістарівшись, з діяча перетворившись на спостерігача, він таки ж у тоні Хоми Гудзя гримить на своїх сьогоднішніх опонентів: "Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те "колись"? А ви, підсміхачі: чи кому з вас по спині істик ходив? Кого з вас куркульська лють з обрізом підстерігала? Орете сидьма, сієте сидьма, культурно - куди ж... Тільки хто вам дороги відкрив? Десять років штани протирали в школі, а так і не втямили, що то означає: або - або!"

Вчитуючись у подібні пристрасні тиради (а їх Мина може бубоніти й тоді, коли звертається до їжачка, якого приманює до сторожки молоком), краще розумієш, що таке демагогія спонтанна, ненависна, демагогія гоноровитого простака, не схильного визнавати за собою помилок,- схильного все звертати на об'єктивні умови, особливості епохи, закони боротьби і т. ін. Варто відзначити, що й через кілька десятиліть основою основ її залишається... посилання на кривди, спізнані в молодості, ба навіть на ще більш далеке нужденне дитинство ("Бо ми, як були малі, молока й не пробували. Не те, що теперішні"). Так, наче когось, а заодно й себе розжалобити все старається войовничий Мина Омелькович Куцолап.

Що ж, він і справді гідний співчуття, цей продукт трагічної нашої дожовтневої й нелегкої післяжовтневої історії. Але поряд зі співчуттям у Гончара закономірно йде викриття, і стосується воно, як ми намагалися показати, найтонших моментів психології.

Стійке відчуження односельців, самотня старість, роль буркотливого сторожа на польовому стані, де наче й сторожувати нічого,- такий фінал життя того, хто "був для слободи і страшним, і смішним, був для неї втіленням невдатності, сатанинського духу руїнництва". Кара самотністю, у художньому світі Гончара - одна з найтяжчих, підноситься тут. до символіки. Символіку конкретизовано на всіх рівнях до найдрібніших деталей: самотою живе, не знаходить спільної мови з механізаторами і взагалі односельцями, і навіть їжаченя, що його у сторожці все тицькав мордочкою у блюдце з молоком, мавши намір приручити, від такої опіки забігло десь подалі. Як мовить засмучений невдачею приручальник, "диким вирішило зостатись".

Характер Мини Омельковича Куцолапа, крім повноти конкретно-історичного його змісту (а точніше, якраз завдяки тій повноті), втілює певну істину змісту понадча-сового, загальнолюдського. Той, хто руйнує створене іншими, створене у злагоді з природою й на благо людей, неминуче руйнується, занепадає сам, і ніякі виправ-дальні мотиви не в силі тому процесові зарадити - так, здається, можемо її лаконічно сформулювати. Істинами довготривалого (на жальї) значення, долею тернівщанського активіста потвердженими, є: надзвичайна легкість і навіть така собі "природність" спекуляції анкетою в умовах адміністративно-бюрократичного розв'язання соціальних і господарчих проблем та фатальний потяг до реформи господарювання людей безгосподарних, що більш безгосподарних, то більш рішучих.

У романі акт сваволі, вчинений Миною Куцолапом щодо сімейства Винників, обу-мовлюється, зокрема, відсутністю через хворобу на той час у селі вчителя Миколи Васильовича Духа, політично зрілого, по-більшовицьки принципового й чесного ак-тивіста, який згодом, повернувшись з лікування, "дуже сварився з Миною Омельковичем за Романа Винника та його сім'ю", їздив на станцію, але вже не застав там валки виселенців. Маємо, однак, значні підстави сумніватися, чи зумів би вчитель зарадити біді, якби не спізнився на станцію і не потрапив на час найгарячіших подій до лікарні. Сама поїздка на станцію - акт відчаю, не більше. Адже до якихось інстанцій Микола Васильович не апелює. Не забудьмо, що й уповноважений з району на Винниковому обійсті воліє з Миною очима не зустрічатись, але справу, задля якої прийшли, робить". Діждався свого часу Мина Омелькович! Часу великої кампанії, похапливої процентоманії, зоряного часу лівої фрази і політичних ярликів. Зросла в ціні Куцолапова активність, безперечним для районного начальства став його авторитет, стверджений величезними латками на штанях і частим вживанням лайливого слова "елемент".

Є в романі одна вельми важлива, ключова для розуміння повноти проблеми фраза. Оповідач, а з ним і автор сперечаються з пізнішим, власне, незнищенно живучим, здатним уживатися в народі забобоном, що його обстоює дехто зі старших тернів-щанців, вдаючись до рятівного слова "промашка", рятівної формули: "які ж, мовляв, великі події відбуваються без промашок?"

Істинно народна мораль, істинно більшовицькі принципи ставлення до людини цій доморощеній "теорії" завжди протистояли.

В. І. Ленін, за всієї своєї зайнятості справами державної ваги, напередодні нового 1919 року знайшов час і сили займатися "справою учительки Іванової" із Тверської губернії, що писала йому про свавілля місцевого комнезаму та потурання тому свавіллю з боку повітових і губернських властей, зверталась до "світового вождя, гуманної і справедливої людини" з проханням "стати на захист маленького незащитного трудівника, не дати розтягти моє маленьке культурне господарство" (історію цієї справи грунтовно проаналізувала газета "Правда" у публікації "Дело учительницы Ивановой. По следам письма В. И. Ленину" в номері від 7 жовтня 1986 року). В учительки вирубали і забрали, не заплативши й гроша, капусту, майже за безцінь взяли картоплю, наклали 15 000 крб. контрибуції... Безпосередні призвідці, комнезамівці із числа недавніх чорносотенців, керувалися почуттям цинічної помсти народній вчительці. А що ж повітові й губернські працівники? Ці не завдали собі клопоту вникати, автоматично стали на бік "своїх" - комнезамівців. Вже й після втручання Володимира Ілліча, після розслідування, проведеного під наглядом Народного комісаріату внутрішніх справ Тверський губвиконком не відразу, не з першої спроби зменшив В. С. Івановій податок до розмірів посильних. Очевидно, давалася взнаки психологія "витискування" податку. А може, знайоме вже нам ревни-зе почуття до пасіки (в неї всю свою душу вкладала народна учителька походженням із селян) заступало очі тверським минам омельковичам?

Так, мини омельковичі відступали неохоче, мінятися готовності не виявляли, потреби мінятися не відчували. Це вони, озброївшись вивіреною лівацькою фразою, трусили вже колгоспні засіки і оподатковували останнє дерево біля селянської хати, писали дописи й анонімки про "недостатньо ударні темпи", а нерідко й "політичні помилки" чесних трудівників землі,- трусили, оподатковували, писали, посилюючи, доводячи до краю промахи діячів столичних, і у свою чергу, започатковували "ініціативи", вигідні бюрократам-кон'юнктурни-кам, різного штибу самовисуванцям.

Зовсім несподівано заявили про себе вони, новітні мини омельковичі, в літо 1986-го, коли, по-своєму витлумачивши революційного змісту постанову про боротьбу з нетрудовими прибутками, першими взяли на приціл... своїх сусідів - у кого на грядці щось там (а таки ж не без труда!) росте-наливається, у кого в руках інструмент співає...

Сторінки центральних газет серпня, вересня, жовтня 1986 року заяскравіли оскарженнями, воланнями, виплесками гіркої іронії трудівників, зненацька захоплених на своїх грядках та біля своїх інструментів пильноокими, неперебутньо принциповими минами омельковичами - дрібними службістами і просто самочинними активістами, великими ентузіастами руйнацької справи. "Сусід написав на мене донос,- скаржився Ф. Нечипоренко із Ростовської області редакції газети "Известия",- що я добуваю нетрудові доходи з присадибної ділянки. Звичайно, якщо нас порівняти, то в нього вся земля давно осотом та кропивою заросла - на базар продавати не повезеш, а в мене кожен куточок родить. Він ще боки вичухує, а я вже попозгинаю-ся так, що спини не випростати. І я, виходить, ще й паразит!". Не зустрівши співчуття у райвиконкомі, всією душею повстаючи проти образливого формулювання, Ф. Нечипоренко вигукував: "Ті, хто придумав труд на землі підвести під нетрудові доходи, хай би самі спробували бодай пучечок редиски без праці виростити". Трохи згодом на сторінках "Литературной газеты" письменник Л. Жуховицький у полемічній статті "Анатомия перегиба" спробував розглянути в комплексі психологію нероби-заздрісника, інерцію бюрократичного мислення, наснажувану ілюзією можливості адміністративного залагодження економічних проблем, невиліковну бюрократичну болячку кампанійщини, виворотливість справжніх соціальних хижаків - злодіїв, хабарників, спекулянтів,- завжди здатних підставити замість себе когось безневинного чи винуватця ми-мовільного... "Чому ж,- запитував автор статті,- багато правоохоронних наших органів пішли на повідку у вельми хитрого "дурня"? Цілком зрозуміло. Крадій причаївся, хабарника спробуй піймай, великий спекулянт - неабиякий у крутійстві мастак. А колгоспник на базарі відкрито стоїть. Бабуся з плетеними шкарпетками-ось вона. Умілець з електросвердлом без шуму дірки не висвердлить..." .

Активність громадської думки, добра увага до громадської думки з боку ЦК КПРС не дозволили сьогоднішнім минам омельковичам розгорнутися. Постанова про боротьбу з нетрудовими прибутками була принципово роз'яснена, а невдовзі (листопад 1986 р.) діалектично доповнена Законом про індивідуальну трудову діяльність громадян. Нам же цей свіжий приклад титанічної їх, невгамовних куцолапів, острашної активізації - активізації, підкреслюємо, на грунті цілком прогресивного соціального починання,- дає ще одну гарну нагоду для роздумів про особливий гончарівський хист передчуття соціальних негараздів, талант художнього попередження. Останній термін взято нами зі статті М. Наєнка "Не забуваймо про красу. Художність правди і правда художності". У ній критик вживає навіть вираз "твір-попередження", прикладаючи його до таких творів, як роман "Собор", оповідання "Чорний Яр". "Попереджальне" значення образу Мини Омельковича Куцолапа, чиї безпосередні діяння начебто цілком зостались у минулому, зумовлене особливою художньою яскравістю змалювання специфічної психології. Життєвий тип, змальований у його, сказати б, первородному - найбезпосеред-нішому, найповнішому вияві, таки ж сягає рангу класичного: допомагатиме розпізнавати безплідних на життєвому полі мин омельковичів сьогодні й завтра.

Власне, кожна з двох розглянутих тут варіацій класичних тем, здійснених письменником, як уже сказано напочатку, у співавторстві з життям, має смисл не тільки історико-літературний. У складних шуканнях реального гуманізму XX ст. то одна з найактуальніших проблем: бачити соціально-класові витоки і психологічний зміст сил пропащих і руйнацьких сил, точно визначати нашу міру співчуття і міру осуду у ставленні до них.





М.Стрельбицький, 1988 рік




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.