Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » В путь вийшов я, веселий і безстрашний (штрихи до портрета Л.Первомайського)
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





"В путь вийшов я, веселий і безстрашний"

(штрихи до портрета Л.Первомайського)

На могилі Леоніда Первомайського встановлено не плиту, не погруддя, а три пілони, що нагадують і згорнуті сувої паперу, і наповнені буремним подихом вітрила, і крила, піднесені для злету. На середньому з них бронзою видзвонюють слова:


В путь вийшов я, веселий і безстрашний,
І щастям заплатив за дар пісень,-
І не забудеться мій день вчорашній,
Коли настане завтрашній мій день.



Цей чотиривірш, написаний за кілька тижнів до смерті, немов підсумовує пройдене і провіщає майбутнє. Можна подивуватися і позаздрити: яка ж то віра водила рукою поета, яка впевненість у тому, що життя не змарновано, що придасться людям його сумлінна праця!

Леонід Первомайський (справжнє прізвище Гуревич) належить до засновників української радянської літератури. Народився він 17 травня 1908 р. в невеличкому містечку Костянтинограді (тепер Красноград). Звідти, до речі, родом і Іван Сенченко, і Олександр Копиленко, і ще багато видатних діячів культури, науки, військової справи. Мабуть, не випадково це. Було, напевне, щось таке, небуденне, і в характері жителів знаменитої Більовської лінії, і в самій навколишній природі. М'який лісостеповий рельєф, напоєне степовими травами повітря, чисті дзвінкоголосі річки - Оріль, Орчик, Сула, Берестова,- благословенна Полтавщина залишила невитравний слід у серці поета. І коли він хотів, щоб у героєві розпізнали автора, він дарував йому прізвище, похідне від річки свого дитинства: Берестовський, Берестовець. На все життя дала йому батьківщина натхнення й снагу:


Я хочу бути терпким, як яблуко.
Зелене яблуко з твоїх садів,
Червоноградщино, де я блукав,
Де я горів і цвів.
Тече ріка, два миє береги,
Два миє береги - одним садам...
Краси твоєї ні за Америки,
Ні за Австралії я не віддам.



Леонідів батько мав професію палітурника, заробляв негусто, а родина була чимала. В одній комірчині мешкало аж шестеро, і за ліжко хлопцеві правила дошка, на якій мати прасувала білизну. Проте дитинства без радості не буває. Були розваги і дружба з такими ж напівзлиденними ровесниками "на вулиці". Були материні пісні. А пам'ятала їх мати безліч, вона й передала синові у спадок невситиму любов до народнопоетичної творчості. "Не кінчається II пісня, тільки дедалі тихше вона співає, майже пошепки, а я чую кожне слово, чую II дихання, і знаю, що то не пісня, а сама вона розповідає, і скаржиться, і прощає - не прощає...

Може, вона сама складала свої пісні? Більше ні від кого я не чув їх ніколи",- писав на схилі віку Леонід Первомайський, автор численних творів, визнаний ерудит, інтелектуал. Що закінчив, додамо, три класи початкової школи, бо з четвертого він уже пішов "у люди".

Спочатку працював підмайстром у палітурній майстерні, де і призвичаївся до читання. Саме тут дістав Леонід Первомайський величезні і ґрунтовні знання.

Невідомо, яка б виполе доля здібному хлопцеві, коли б не революція, що загриміла десь далеко в Петрограді, а невдовзі докотилася і до України. Спалахнула громадянська війна, і настали дні, "коли вогонь і буря вирували по степах та шляхах розтерзаного краю, і не було притулку та захисту серцям тихим і щирим. Та й сердець таких не було. Тихих сердець не було..."

Тобто, були, очевидно, та не таке серце билося в грудях автора цих рядків. Хоча - за віком - він не брав участі в революційних подіях, не треба доводити, що для нього не існувало дилеми: на чиєму він боці. Зайве говорити, що бурхливі роки, бої громадянської війни сформували його світогляд. У цей же час він пробує писати.

...Я шкрябав вірші і тинявсь по місту
В компанії патлатих хлопчаків,
Обідраних, голодних і холодних;
Населення ненавиділо нас,
Завзятих ворогів чужих городів.
Нестиглих яблук і зелених груш.


Ці підлітки, як і всі їхні ровесники, також прагнули чогось незвичайного, зокрема їх вабили фільми про життя вигадане і прекрасне. Проникали вони в кінотеатр, у буквальному розумінні, прориваючись через контролерів. Ілюшку друзі старалися проштовхнути в таємничу темряву кінозалу обов'язково: він потім переповідав побачене - і домислене - віршами. Якось один такий імпровізований виступ босоногого поета почув юнак в обдертій шинелі, що назвав себе Спартаком. Він привів хлопчика в комсомольський осередок, де на стінах висіли злободенні гасла, а по кутках стояли в пірамідах гвинтівки. Юний поет прочитав присутнім, що міг, і почув присуд: "Вірші мусять бути не з книжки, а з життя". Йому дали завдання - тут же, при всіх "написати вірша" про барикади Відня. Вірш було написано, схвалено, після чого автору доручили випускати стінгазету.

1924 року, прибравши бойовий, комсомольський псевдонім - Первомайський, початківець послав до редакції газети вірш, що мав промовисту назву "Ми". Рукопис потрапив до його земляка Івана Сенченка, який, не вагаючись, "довів до кондиції" ще не вельми вправні рядки і надрукував вірш під двома прізвищами. Це був дебют Леоніда Первомайського в пресі.


Ми молода невмируща сила.
Зоряні в небо вбиті клинки.
Піснею, словом, плугом,
Уділом - Карбами краємо сонні віки -


так звучить вірш "Ми" в останній - авторській редакції. Перекроїти життя, збудувати нові суспільні відносини, запалити вогонь революції по всьому світі - ось що надихало тогочасну творчість Леоніда Первомайського.

Бунтаримо армій парад, Вгинаємо кроком майдани. Могутня гроза канонад Колише моря й океани.


Стрічаємо бурю грудьми
І штурму не кажемо: годі.
Нехай закипають громи -
Ніщо нас не спинить в поході.

(Буде день).


Згодом Леонід Первомайський переглянув свої ранні поезії, від деяких відмовився, інші перестав друкувати, вважаючи їх наївними. Отже, багато з них просто призабулися - і даремно. Читати їх - дуже цікаво і потрібно. Вони зворушують - запальністю, пафосом негайного перетворення, гумором підмічених деталей, тонким мистецтвом стилізації, чомусь нині майже втраченим ("Монолог партизана Гурія", "Бабина казка"). І насамперед - звитяжним настроєм, юнацьким прагненням завоювати нові рубежі - естетичні, етичні, політичні. Леонід Первомайський намагався не тільки писати, а й жити так, як він цього навчав у своїх віршах. Втручався, боровся, не стояв осторонь. 1932 р. подався, приміром, на Памір, подорожував, зустрічався з прикордонниками, селянами, привіз з Таджикистану, крім оповідань і віршів, цілу серію фотографій, зроблених під час мандрів, фотографій, що становлять уже цінність етнографічну.

"Водоспади музики і вогню, ріки молодості і пороги переходив я вбрід, щоб пройти мою молодість знов. Крізь дороги боїв на шляхи перемоги - серце, куте в остроги, я проносив живе і доніс його, осьдечки - ціле воно!

Гей ви, хлопці мої, лежите у холодних могилах, безпритульні коростяві друзі, мовчазні продотрядники, суворі партійці, веселі чекісти і в повному складі ЧОН! Як ви вміли голодними днями звитяг через хмарні злигодні життя нести стяг і ставити віхи на виднокрузі і невтомно йти на мости безсмертя крізь дроти вікових заборон!"- писав він у 1933 р.

Разом з тим чується йому й інша музика слова і почуття, вона озветься ще в його віршах, і як озветься!


Неначе флейти звук печальний,
Що, затихаючи, бринить,
Спливає сном за обрій дальній
Холодна мовчазна блакить.
Згасає день, і непрозорна
Лягає тінь на мій поріг.
Вступає вечора валторна
В симфонію звучань нічних.



Важко повірити, але написано це 1928 р. Який несподіваний і широкий діапазоні Так, Леонід Первомайський знав, що це - влада мови, що це - володіння мовою!

20-30-ті pp. були надзвичайно плідними для Первомайського. Всі тоді починали рано, бурхливо, і все-таки... У 26 років він видав п'ятитомне зібрання творів, де були представлені і проза, і драматургія, і, ясна річ, поезія. І хоч у нотатках Леонід Первомайський дорікає собі за лінощі і недостатню працьовитість, перед нами явно приклад, гідний усілякого наслідування. І не дивно, що на І Всесоюзний з'їзд письменників серед інших делегатів було послано й комсомольця Леоніда Первомайського. Таким - збуреним, вимогливим до себе - постав він і на трибуні з'їзду. Нагадав, що Шандор Петефі і Михайло Лермонтов у його віці вже сказали все, що мали сказати людству.

"Я хочу дибитися в очі завтрашньому дневі радянської поезії. Я хочу дивитися в очі правді... Я кажу про моє покоління, про 27-річних, про тих, що за інших умов були б майстровими і чабанами, рабами, навіки прикутими кожний до своєї тачки, гребцями на галерах, палуби яких стрясає п'яний тупіт верхніх десяти тисяч... Я не розумію благодушного настрою тих, кого в 27 років називають молодими поетами. На що вони сподіваються? На те, що наступний рік принесе їм справжні почуття і гостроту думки, які потрібні для написання великих творів мистецтва? Невже 27-річні поети гадають, що великі почуття і важливі думки прийдуть до них у порядку зішестя святого духа на той час, коли вони досягнуть вік апостолів?..
Немає і не було часу більш героїчного і прекрасного, часу найяскравіших контрастів, часу глухих вибухів і катастроф, часу творення і великих прозрінь у майбутнє.
Ми мало дерзаємо. Нам заважає самовдоволеність і самозакоханість".

А ось фінал виступу на І з'їзді письменників (нагадаємо, що це 1934 p.): "Якщо ми впадемо в майбутніх боях, перед якими стоїть наша Батьківщина, і якщо наших тіл не знайдуть, як не знайдено було тіла 27-річного творця Шандора Петефі,- пісні наші будуть жити в серцях грядущих поколінь соціалізму". Ця тривога, передчування великих потрясінь і випробувань міддю проймають передвоєнну його лірику. Мабуть, невсипуща совість митця наказувала йому брати цю тональність. Збірка 1940 р. "Барвінковий світ" завершується акордом, сповненим страшкого чекання:


На світанні мерхнуть зорі,
Гаснуть іскрами в золі... і
Тихо в небі. Тихо в морі.
Неспокійно на землі.



І коли поетова тривога раптом стала грізною реальністю для мільйонів людей, коли впали на Київ німецькі авіабомби, а ворожі танки поповзли по нашій землі,- Леонід Первомайський був до цього давно готовий. І відповів не лише віршами, серед яких багато таких, що стали вже класикою. Він, звільнений від військової служби через поганий зір, кілька разів ходив до військкомату - і добився-таки, щоб його направили у діючу армію. Фронтовим кореспондентом пройшов дорогами війни всі чотири вогненні роки. В польовій сумці, разом з новими віршами, носив фотографію дочки, листи свого друга Мате Залки і фотографію довоєнного Києва.

Чи так було необхідно місити солдатськими чоботами важку грязюку відступу, в складі передових частин іти по кільцю, яке змикалося навколо 6-ї німецької армії, оточеної в Сталінграді, наражатися на ворожі кулі, попадати під артобстріли?..

Леонід Первомайський завоював собі право говорити від імені рядового учасника війни, а вищої честі для письменника бути не може.


Коли ж в бою спиню свою ходу
І на ріллю промерзлу упаду,
Мов для обіймів розпростерши руки,
Коли на дальніх пагорбах мене
Вогка земля навіки поглине,-
Як знак любові, відданості й злуки,
У віщім сні, в моїм останнім сні,
На серці похололому нетлінно
Лежатиме, не спалений в огні.
Шматок землі твоєї, Україно!

("Земля")


Доходило, здавалося б, до дивацтва: коли навіть була можливість заснути в хаті, під ковдрою, поет лягав просто неба на шинель, а під голову мостив кулак. Можна було б якось обійтися без цього? Звичайно, можна. Проте не народилися б тоді ані такі вірші, ані таке от розуміння вищих завдань свого фаху: "Подвиг поета дорівнює подвигові Олександра Матросова,- ми також прикриваємо грудьми від смертельного вогню свій взвод, своє людство".


Я свідчу це, бо зрозумів
Красу живих світів,
Бо наді мною прошумів
Заліза мертвий спів.
Хто не схилявсь перед життям
І не збагнув мене,-
Хай крізь вогонь перейде сам,
Тоді він все збагне.



"Висловити себе,- писав Леонід Первомайський,- для художника це значить - висловити світ і визначити своє місце в ньому". Сам він рано й одразу посів надійне місце в поезії. Чого ж іще бажати? З історії української літератури нам відомі численні приклади того, яким талановитим, багатообіцяючим був той чи інший дебют, але яким скромним було продовження. Феномен Леоніда Первомайського полягає в безперервності його розвитку. Образ альпініста - один з найулюбленіших для Леоніда Первомайського. Невтомне сходження на вершину - це символ його життя. Хоч як бадьоро, жваво розпочинав він, проте мало що віщувало видатного письменника. Він став таким на схилі віку. Тоді, коли написав книги віршів "Уроки поезії", "Древо пізнання", "Вчора і завтра", повість "Чорний брід", роман-баладу "Дикий мед". Як це сталося - таємниця, загадка, але дещо, бодай приблизно, ми можемо з'ясувати.

Усупереч рокам, бідам і хворобам, він трудився денно і нощно. Як нагадування, повісив на стіну своєї кімнати плакат з латинським крилатим виразом - "Жодного дня без рядка". Працював переважно вночі, щоб не заважали, проте о сьомій ранку вже прокидався, відчиняв двері в сад, варив собі міцну каву і знову сідав за письмовий стіл.

На старість він ретельно переглянув свій немалий доробок, відкинувши, відсіявши з нього те, що не відповідало зрослим його вимогам. Таким чином, він залишив за межами свого семитомника багато віршів, оповідань, п'єс, які, на його думку, не змогли пережити доби, коли вони писалися. Проте для нас ясно, що добірне жниво останнього десятиліття зросло і з ранніх, хай небезгрішних, його творів, і з творів воєнних літ. Але письменник підходив до всього щоразу з новими критеріями. Тепер мірилом значущості літературного твору стають для нього правда, глибина і простота, що не суперечило психологічній складності його поезії та прози останнього періоду. Кожна фраза тут - нерозривна єдність почуття, думки і музики. Від щирого, привабливого в своїй відкритості, а проте полегшеного оптимізму Первомайський переходить до оптимізму трагедійного, вистражданого, оптимізму людини, яку випробували всі незгоди життя, всі жахіття смерті, але яка не позбувалася надії, бажання боротися за торжество добра. Іншими словами, оптимізм якої - не службовий обов'язок, а переконана Віра в добро і світло. За всяких обставин, найтрагічніших чи найбуденніших. Згадаймо повість "Чорний брід". Її головний герой "неначе насправді перебрів якийсь темний, чорний, глибокий і страшний брід і, перебрівши, раптом з усією яскравістю зрозумів, що ніяких таємниць, як би їх не називали люди, немає, що є тільки життя і що його не треба боятися так само, як він не боїться смерті. Те, що здавалося простим, виявилось у дійсності складним, але й ця складність не лякала тепер капітана - вона не давала заспокоюватися, примушувала думати і обирати з усіх шляхів єдино можливий шлях для власної душі".

Одним з постійних, невідкладних завдань, які ставить перед собою письменник, видається йому тепер самовдосконалення: "Творчість - не тільки пізнання. світу, а й самопізнання. Недосконалість наших творів це найчастіше наша власна недосконалість". Очиститися до кінця, звести остаточні рахунки, не подарувати собі жодного хибного кроку. Його вірші зарясніли словом "помилка": "і якщо помилявся ти колись", "чи мої непоправні заважкі помилки"...


Коли б, коли б же міг тепер ти
Єдиним помахом руки,
Немов з шкільної дошки, стерти
Свої поразки й помилки...
Ти чесно прагнеш серцем чулим
До первісної чистоти.
Але з усім своїм минулим
Повинен у майбутнє йти.

("Минулого не перебореш").



Це також свідчить про духовну організацію, про рівень відповідальності перед світом і людьми, адже не кожному кортить зізнаватися в тому, що у нього не вийшло чи вийшло не так, як хотілося б' А проте: "Провина за все, що написали, і за все, чого не змогли написати, лежить на кожному з нас,- за мистецьку брехню, нехтування правдою Життя, за мізерність дерзань відповідає митець, і якщо він з себе знімає цю відповідальність і намагається перекласти її на обставини - він жалюгідний і нікчемний в усіх відношеннях". Це з приватного листа, писаного 1964 р. А ось вірш, датований 1954 p., він так і називається - "Я винний...":


Я винний в тім, що світ не ліпший,
Не розумніший, ніж він є,
Хоч віддаю йому найглибше,
Найкраще почуття своє.
Я винний в тім, що правди слово
Ще схоже в ньому на брехню,
Що може лиходій раптово
Міста й поля віддать вогню.
Я винний, і нема хвилини.
Щоб я не пам'ятав про те,-
А ви, сучасники, провини
Своєї не визнаєте?


Поет - ивсеві даючий, шістдесятирічний"!- ставив собі нові й нові запитання, не боявся поринати в найпотаємніші безодні свого "я". Можливо, тому, що замолоду ще зрозумів: "...внутрішній світ тим глибшає, що більше намагаєшся його вичерпати" ("З Книги Буття"). Цю внутрішню силу Леоніда Первомайського, зерня, що має прорости в майбутньому, добре відчували молоді літератори - і тягнулися до нього. На початку 50-х pp. свої вірші йому прислала ще мало відома тоді поетеса Ліна Костенко. Вірші були початківські, проте в них відчувалося уже й те, що дозволяло передбачити, в якому напрямі розвиватиметься її поезія. Леонід Первомайський помітив це і далі пильно стежив за Ліною Костенко, підтримував по можливості - і не тільки порадою. Трохи пізніше на нього "вийшов" поет-початківець Євген Гуцало, нині європейської слави прозаїк. Виявляється, що "уроки поезії" Первомайського не минули й для нього безслідно: в цьому переконує недавня його збірка віршів "Закон землі". Допомагав Леонід Первомайський і Володимирові Базилевському, тонкому, своєрідному поетові з Кіровограда. Звертався до нього і надзвичайно обдарований киянин Леонід Кисельов, що так рано пішов із життя. А збірочка юного поета з Черкащини Бориса Корнієнка побачила світ багато в чому завдяки зусиллям саме Первомайського, він же супроводив її передмовою. "В житті немає першого кроку, всі ми - продовження шляху, розпочатого не нами..." - говорив видатний майстер, і це якоюсь мірою пояснює нам його ставлення до молодої зміни. Воно було насамперед вимогливим. "Лихом частини наших молодих поетів є те, що слова і образи їхніх творів часто-густо схожі бувають до стандартних запчастин, які підходять до різних механізмів. Ви знаєте про існування таких деталей і навіть цілих вузлів, які можуть бути використані в різних машинах. Часто буває, що й вірші наші видаються складеними із стандартних вузлів" - це з виступу письменника на нараді молодих 30 жовтня 1955 р. Чимало спливло відтоді води, а не есе, як помічаємо, перемінилося на ліпше. Суворий же і вимогливий Леонід Первомайський залишився молодим у своїх пошуках до останнього свого подиху. Вмів він шукати - і вмів позбуватися знайденого. Либонь, тому й не вважав за сором зізнатися:


А вірші писать, молоді поети,
Буду вчитись у вас,
Але вчитиму й вас:
Як треба любити цю землю й це небо.
Не лякатися щастя, не зрікатись біди,
І як від вчорашнього -
Відмовлятись від себе,
Щоб собою
Завтрашнім
Стать назавжди.


І правда, він завжди був молодий душею.

Ще в зав'язі дрімає пізній плід,
Ще тільки в перших снах мені маячить
Гіркий, принадний, таємничий світ,-
Мені ще тільки вісімнадцять літ...
Як шкода, що цього ніхто не бачить!

("Старість")

Який біль у цих гранично одвертих словах, яка туга - і яке щастя! Масштаб письменника визначається ще й тим, як і скільки доходитимуть до читачів його твори вже по смерті - наче світло згаслої зірки. У Леоніда Первомайського такі твори знайшлися. У видавництві "Радянський письменник" вийшла книжка ще не друкованих оповідань, віршів, листів. На епістолярній спадщині Леоніда Первомайського слід спинитися: по-перше, цих листів Величезна кількість, а по-друге, після листів Івана Франка не мала, здається, українська література в цьому жанрі нічого змістовнішого і досконалішого за формою. Чекає на зустрічі з глядачем і п'єса "Вчитель історії, або Відставний солдат на одній нозі", брехтівська за стилістикою і спрямуванням. І найголовніше: ми маємо під руками всі твори Первомайського, які варті того, щоб їх перечитували ще й ще раз, перечитували і переосмислювали. "Немає нічого легшого, як справляти ювілеї та ставити пам'ятники так званим великим попередникам! - зауважив колись Леонід Первомайський.- Наслідувати їхній приклад куди важче, а "працювать, працювать, працювати - в праці сконать" - це вже й зовсім недосяжна річ для племен..." (далі поет називає тих, кого він не вельми поважав як літераторів). Він був гордий своїм званням творця, поета, вищого звання для нього не було. Як він сам написав у вірші "Помирають міністри і полководці": "Я поет. Не хвилюйтеся. Я не помру".





Л.Череватенко, 1988 рік




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.