Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Методичні матеріали з української мови та літератури » Етичне й естетичне у практичному мовознавстві
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Етичне й естетичне у практичному мовознавстві

У сучасних філософських працях з проблем етики й естетики (а це поняття насамперед філософські) мові як одному із засобів формування й вираження етичного та естетичного майже не приділяється увага. Щоправда, є окремі дослідження мовознавців, у яких зроблено спробу оцінити функціональні можливості мовних засобів з погляду суспільної й особистісної свідомості та поведінки носія мови як творця і споживача етичних та естетичних цінностей. Проте є необхідність продовжувати вивчення цього питання, оскільки етичне й естетичне виховання засобами мови - складова частина комуністичного виховання. Звичайно, в наш час справа відчутно полегшується, оскільки значно зріс загальноосвітній рівень мовців, що активізувало їхню зацікавленість художніми цінностями, серед яких чимало створено засобами мови; посилилася роль моральних та естетичних факторів у всіх сферах соціальної практики радянської людини.

Оскільки узвичаєно вважати, що предметом естетики є весь світ, якщо його розглядати з погляду значущості для людства, то мова як об'єкт цього світу є аспектом естетики, значення якого важко переоцінити. Проте мова - не тільки складова предмета естетики, а й засіб пізнання багатьох естетичних категорій. Щоб почати творити за законами краси, недостатньо вивчити основні положення науки естетики. Так само й для досконалого володіння мовою, крім знання її сучасних норм, необхідно засвоїти цілий комплекс спеціальних і екстралінгвістичних знань. А знання є передумовою моральності. Отже, етика й естетика взаємопідпорядковані.

Серед численних видів мистецтва (прикладне, декоративне, живопис і графіка, архітектура, скульптура, хореографія, фотографія) чимало таких, які виражають себе засобами мови: література (провідний вид мистецтва), театр, цирк (окремі жанри), кіно та ін. І свою суспільно-перетворюючу та пізнавальну функції ці види мистецтва виконують насамперед завдяки соціальній і розумовій діяльності людини, яку активізує звукове мовлення. Враховуючи історизм мовного вираження цих видів мистецтва, наголосимо на важливості фактора спадкоємності: мову, як і мистецтво, кожне покоління повинне передати нащадкам; наступність передбачає збереження сили впливу, яка досягається оформленням засобами мови таких основних естетичних категорій, як прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. Оцінка будь-якого виду мистецтва (для себе чи для співрозмовника) теж здійснюється засобами мови: вона має лексеми "граціозне", "вишукане", "захоплююче"; "смішне", "веселе"; "жахливо", "гидко", "моторошно", "неймовірно" і т. ін., що, не заперечуючи суб'єктивної оцінки, активізують емоційну інтелектуальну діяльність людини. А далі "спрацьовує" прагнення до пізнання, самовдосконалення, культури почуттів і поведінки. Таким чином, естетична діяльність людини в її загальнолюдській значущості поєднується з моральною діяльністю в кожній конкретній життєвій ситуації.

Як свідчить "Словник української мови", етика - це не тільки "наука про мораль", а й "норми поведінки, сукупність моральних правил" (т. 2, с. 491), а естетика - це "наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості" і взагалі - "краса, художність чого-небудь" (т. 2, с. 488-489). Основне поняття етики - добро (добре), естетики- краса (художність). Ці поняття вважаємо визначальними і щодо якості мовлення: граматика вчить говорити правильно, а стилістика вчить говорити добре і так, щоб "не можна було не слухати". Очевидно, що етичну цінність має об'єкт, "зміст якого відповідає ідеалові" людської поведінки, який склався в даному соціальному колективі", а естетичну цінність має об'єкт, "форма якого розкривається безпосередньому переживанню соціально представленої особистості як реальне втілення її життєвого ідеалу". Отже, самі нинішні норми літературного мовлення і всі їхні конкретні функціонально-стильові й емоційно-експресивні можливості становлять етичну цінність для сучасного покоління мовців, а реалізація цих норм у конкретній ситуації мовлення з метою досягнення пізнавального, виховного, естетичного і навіть гедонічного (насолоджувального) ефекту становить естетичну цінність мови (чи мовлення). У цьому виявляється традиційна гармонія (сформульована як закон ще в античні часи) етичного й естетичного, органічний зв'язок між змістом і формою - внутрішнім і зовнішнім виявом реальності.

Отже, етичне в мові - це конкретно-історична система мовних засобів (ресурсів) у їх відповідності до форми моральної свідомості й поведінки людини, що передбачає ефект добра (чи покарання зла). Естетичне в мові - це форма мовленнєвої діяльності людини, спрямована на створення прекрасного (наприклад, твору як метазнака художньої культури) або на оцінювання (емоційно-експресивне чи й нейтральне) наслідків творчої діяльності людини в усіх сферах її соціальної та індивідуальної (особистісної) практики. А звідси, закономірно, єдність етичного й естетичного виявляється на рівнях загальнонародного, індивідуального, ситуаційного мовлення. Мова сама по собі, як відомо, не може бути гарною чи негарною - ці ознаки властиві тільки індивідуальному мовленню, що залежить і від знання мовної системи, і від загального культурного рівня, в тому числі й естетичного виховання різними формами мистецтва, і від багатьох психо-лінгвістичних факторів: "чуття" мови, націленості на самовдосконалення, внутрішнього прагнення до краси і гармонії та ін. Єдність і боротьба протилежностей зумовили наявність у реальному світі об'єктів естетичних і неестетичних. Звідси й потреба в мовних засобах реалізації їх оцінки, а отже: естетичне і неестетичне має мовні засоби вираження, у мовленні можливе етичне і неетичне. Недостатність знань мовної системи, погане володіння законами логічного мислення, неконтрольованість акту мислення- мовлення може призвести до суперечності навіть між моральністю і естетикою (це, наприклад, ситуації, які пробують виправити фразами: "Я не те хотів сказати", "Ти не так мене зрозумів", "Не треба прискіпуватися до слова" і т. ін.).

Сучасні літературні мови відзначаються єдністю етичного й естетичного у своєму складі та функціях. Тому порушення, цієї єдності, в індивідуальному мовленні слід оцінювати як явище конкретно-суб'єктивне, адже вибір слова, вислову, формулювання поняття - складний психолінгвістичний, мислительний, мовний акт, до якого людина повинна бути підготовлена і школою, і дальшою освітою, і працею.

Естетика індивідуального мовлення, як і естетична свідомість особистості, має два рівні: раціональний і емоційно-вольовий. Якщо на раціональному рівні буде досягнуто єдності знань (і переконань щодо їх достовірності) з практичними навичками застосування цих знань, а на емоційно-вольовому рівні буде узгоджено потребу (інтерес, мету) з етичною емоційно-експресивною її реалізацією, то можна сподіватися на високу ефективність етичного і естетичного в практичній діяльності мовця. "Розумне і правдиве слово має величезну силу впливу. Але його значення стократ примножується, якщо поєднується з політичними і соціальними кроками". І сьогодні не можна нехтувати старогрецькою вимогою до оратора: промова повинна пояснити, збудити думку (зумовити діяльність), дати задоволення. Етично й естетично розвинена та людина, яка знає мову, володіє засобами, що творять етику й естетику нашого спілкування.

Органічна єдність понять "етичне" й "естетичне" не означає їх тотожності: як у філософському розумінні етика й естетика мають свій предмет і свої категорії, так і в мовознавстві етика й естетика мовлення мають свої форми вираження і функції.

Етичні норми поведінки людини в колективі - категорії історичні, хоч і не зазнають частих змін (більшість норм нові покоління засвоюють від попередніх у формі етикетних знаків і у формі мовній). Мораль - поняття класове, і лише в соціалістичному суспільстві вона набуває загальнонародного характеру. Ввічливість, чемність, шанобливість, доброзичливість, стриманість виховуються на зразках оточенням і настановами. І зразки, і настанови передаються в основному за допомогою мови.

Численні етикетні ситуації вимагають від мовця вміння привітатися і попрощатися, звернутися по допомогу і подякувати за неї, розмовляти з ровесником або звернутися до старшого, просити чи наказувати, розмовляти по телефону і спілкуватися безпосередньо. І всі ці ситуації (завдяки різноманітності сфер нашої суспільної і психічної діяльності) можуть мати колорити (урочистий, офіційний, фамільярний, грайливий і т. ін.), які потребують специфічних засобів для їх реалізації. Мало хто замислюється над тим, які складні нюанси тут виявляються, які різноманітні варіанти їх вираження можуть бути.

Ввічливість і шанобливість виховуються передусім у сім'ї. Іноді в щоденному поспіхові ми не помічаємо, як виростають діти. І раптом дивуємося, що донька або син не дякують нам за обід чи сніданок, прокидаючись, не бажають "доброго ранку", а, лягаючи спати,- "на добраніч", що, звертаючись до нас з проханням, рідко або ж зовсім не кажуть "будь ласка". А все тому, що так не поводилися між собою батьки, що не були вони ввічливими до дітей. Словесні формули привітання чи прощання: "Добрий день!", "Добрий вечір!", "Здрастуйте!" "До побачення ", "На добраніч!", "Бувайте здорові!", "На все добре!" не повинні замінюватися просторічними: "Здоров!", "Привіт!", "Драстє!", "Привєтік!", "Пока!" і под. Самі формули привітання-прощання думки наче й не виражають, але дуже важливо те, як вони сказані - з якою інтонацією, яка міміка, жести їх супроводжують. Нелітературні формули можуть закріпитися у мовленні дитини, ставши надалі вже не юнацьким жаргоном, а виявом низької мовленнєвої культури. Крім того, форма і тон привітання здатні не лише відтворювати, а й створювати настрій, від якого залежить наша поведінка.

Не завжди діти вміють відповідати на побутові запитання, наприклад про життя, про справи, чиєсь здоров'я. Починати відповідь на такі запитання слід словом "Дякую!" (за виявлену увагу) і доповнювати фразу конкретною відповіддю (наприклад, "Дякую! Все добре". Або: "Дякую! Всі здорові"). Нерідко мірою нашої вдячності іншій людині за певну послугу, допомогу тощо є вміння правильно подякувати: "Дякую!", "Щиро дякую!", "Спасибі!" - літературні формули; "Велике спасибі!", "Гарно дякую!", "Дуже дякую!" - просторічні. Для дитини звичними повинні бути фрази: "Дозвольте запитати", "Скажіть, будь ласка", "Поясніть, будь ласка". Норма мовного етикету передбачає і вміння просити вибачення ("Пробачте (вибачте), будь ласка!", форма "Даруйте!"- трохи застаріла, а "Перепрошую!" - діалектна) і вибачати ("Будь ласка!", тобто "вибачаю"). Рівень мовленнєвої культури в описаних ситуаціях свідчить про міру вихованості, про чемність людини. Справді, спілкуватися з вихованою людиною легко, стосунки з нею відзначаються, як правило, щирістю й невимушеністю, емоційною врівноваженістю. А це дуже важливо для життєвого ритму.

Етика спілкування ставить свої вимоги до вживання займенників ти і ви. "Пошанна" множина і "множина ввічливості" (вживання щодо однієї особи займенника ви) функціонують автоматично як факт мовленнєвий і психологічний. Звичайно поширені звертання на ви до осіб віком старших за мовця або малознайомих (адже ти - ближче, інтимніше, ви - ввічливе, шанобливе). Історично звернення до особи на ти - східнослов'янське, на ви - західноєвропейське, диференціація цих звертань почалася у XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст. Характерно, що сьогодні нормою звертання до батька чи матері є форма ти, проте в локальному мовленні здавна закріплена форма ви. Це - вияв традиції локальної етики. Ти здебільшого виконує інтимізуючу функцію, але трапляється й у зниженому, фамільярному вживанні, що принижує співбесідника. Отже, ти і ви - мовні засоби етики (як і стилістики), і вживати їх потрібно для досягнення доброго тону і стилю. Важливо пам'ятати, що "вміння подивитися на себе самого очима спів-бесідника - одна з найважливіших ознак правильного спілкування. Без цього мистецтва не можна будувати здорові стосунки ні в шкільному класі, ні в студентській групі, ні в цеху, ні в сім'ї".

Не можемо обійтися ще без однієї цитати: "Мовлення коливається в такт з людськими стосунками". І які ж вони різноманітні - амплітуди цього коливання! Адже етикетних ситуацій стільки, скільки точок дотику в людських контактах: крім названих, слід згадати ще дозвіл - заборону, згоду - відмову, вдячність, співчуття, пропозицію-пораду, привернення уваги. Варіантів звертання багато, але найбільш узвичаєними в нас є "Товаришу!" - офіційне, нейтральне, "Громадянине!" - офіційне, у побуті - дещо застаріле. Численні ситуаційні варіанти - у сім'ї: "Дружино!", "Чоловіче!" (дещо знижений колорит), "Дочко!", "Сину!", "Мамо!", "Тату!" ("Батьку!"), "Бабо!", "Діду!" (всі можливі видозміни за допомогою суфіксів суб'єктивної оцінки є одиницями стилістично маркованими, експресивними); в лікарні: "Лікарю!", "Сестро!", "Професоре!", "Колего!"; до дітей - у молодших класах: "Діти!" ("Учні!" - надто офіційне і "холодне"), у старших класах - "Товариші!"; в побуті - "Хлопче!", "Дівчино!" і т. ін. Етично вихована людина добиратиме форму звертання відповідно до характеру стосунків, ситуації і, володіючі: добре мовою, не допустить, звичайно, грубої фамільярності чи "загравання" зі співбесідником. Щоправда, найкраще звертатися до людини на ім'я та ім'я й по батькові. Форма звертання в українській мові клична (Петре! Маріє Іванівно!).

Отже, основна етична категорія "добро" (і добре мовлення) має в мові численні засоби вираження, які підпорядковані визначальним ознакам культури мовлення - правильності, точності, доречності. А це, в свою чергу, зумовлює мовну реалізацію етичної категорії "краса", тобто "досконалість", адже за відповідних умов можна реалізувати й естетичну функцію мови.

Як зазначає Р. О. Будагов, естетика мови належить до ресурсів і можливостей мови, а "естетика мовлення - до реалізації цих ресурсів і можливостей у тому або іншому тексті, у того або іншого письменника, вченого чи просто людини, яка пише...".

Естетика мови (і мовлення) - категорія історична, її не слід зводити лише до естетики художньої літератури і публіцистики, не слід пов'язувати з "модою". М. Т. Рильський писав: "Не може бути нічого спільного між чесним і сміливим новаторством, що здебільшого йде наперекір моді, і банальністю та фальшивістю, що гучно рекламують себе і марно силкуються здаватись чимось нечуваним і невиданим".

А "мода" все ж виявляє себе подеколи в сучасному мовленні, наприклад у вигляді рафіновано-книжних або раритетних слів (поінколи замість іноді, часом; з'ява замість поява; суголосний замість співзвучний; набутки замість досягнення; розвій замість розвиток; навчитель замість учитель; зичити замість бажати; зазнайомитися замість познайомитися; віднайти замість знайти; стосувати замість відносити; поціновувачі замість шанувальники; жодним чином не... замість анітрохи, аніскільки та ін.); штампів і баластних слів (успіхи- визначні, внесок - вагомий, сили - надлюдські, мовчання - гнітюче, загроза - реальна, опір - рішучий, смертельно втомлений, неймовірно гарний, страшенно добрий, мати місце, носити характер, піддавати критиці, приступити до роботи над..., закінчити проведення, говорити про питання і под.); іншомовних слів (слова круїз, хобі, презент і под. відтіснили слова подорож, захоплення, подарунок,- а в спорті закріпилися (і наполегливо "пробиваються" в інші мовленнєві сфери) форвард, голкіпер на місці нападаючий, воротар; наукова термінологія часто неправомірно замінюється іншомовними словами). Усе це - вияв мовної неохайності, що не сміє претендувати на новаторство, бо є замахом на чистоту мови як одну з визначальних її рис. "Панібратське", вульгарне поводження зі словом неестетичне. Мовленнєва ж культура людини - це, як зазначав В. О. Сухомлинський,- дзеркало її духовної культури.

Естетика мови спирається на невичерпні ресурси мови: понад 120 тисяч слів містять словники сучасних високорозвинутих мов, а в активі сучасної дорослої освіченої людини -10-12 тисяч слів, у побутовому мовленні- 1,5-3 тисячі. Багатство (різноманітність) мовлення досягається тоді, коли в ньому рідко повторюються ті самі одиниці (лексичні, структурні, емоційно-експресивні). Для цього необхідно не тільки постійно збагачувати індивідуальний словник (що розширить і синонімічні ряди), а вдосконалювати навички правильного мовлення. Оскільки "мова - безпосередня дійсність думки" (К. Маркс), то причину мовної безпорадності слід шукати насамперед у недостатній логічності мислення конкретного мовця. Не кількістю слів, а інформативною насиченістю визначається багатство мовлення.

Здавна відомо, що точність - вияв ввічливості. Це особливо важливо в акті комунікативному: коли інформація "для себе" переробляється в інформацію "для інших". Точність теж залежить від багатства знань про предмет, від знання словника та володіння структурними моделями. Вимога точності стосується кожного мовця, а особливо дорослого в розмові з дітьми - адже вони передусім завдяки нам пізнають світ, і особливо в мовленні вчителя, для якого неприпустиме напівзнання предмета мовлення. Щоб досягти точності, необхідно не лише постійно набувати знання про предмети, а й домагатися чіткості (понятійної і лінгвістичної) в розмежуванні синонімів, омонімів, паронімів і використанні слів вузької сфери вживання (іншомовних, професійних, застарілих і под.). Особливо уважним треба бути до використання полісемантичних слів і вжитих у переносному значенні. В усіх цих випадках виявляється і пізнавальна, і естетична функції мови.

Кожна з наведених ознак культури мовлення (логічність, багатство, точність, чистота) - засіб творення краси мовлення - підпорядкована загальному, на наш погляд, поняттю правильності. Правильне мовлення (усне й писемне) - це не тільки таке, що здійснюється за діючими сьогодні правилами (нормами), а й таке, що творить за допомогою цих правил точність, чистоту, багатство, виразність, емоційність, експресію мовлення.

Здавна милозвучність і ритмічність вважаються виявом краси мовлення. Отож увага до орфоепії, наголошування й фразової організації мовлення-вимога першорядна. Від скількох орфографічних і пунктуаційних помилок позбулося б наше писемне мовлення, якби, дбаючи про його красу, ми говорили так, як того вимагає сучасна норма!? Що таке апостроф?- Знак, що передає на письмі роздільну вимову приголосних. А як же ми вимовляємо слова, в яких на письмі ставимо апостроф?! Що таке подвоєні букви на позначення приголосних звуків? Часто - це відтворення на письмі подовженого звука. А як ми вимовляємо слова життя, підборіддя, доповіддю, ніччю, узлісся, завдання, читання і под.?! Не треба боятися підказати учневі написання - ми повинні говорити з дітьми правильно, виразно. А чому підкреслюємо неправильний перенос у словах із дж (повод-ження, поперед-ження) як вияв незнання фонетики? Чи завжди правильно самі вимовляємо (як один злитий звук) африкати дж і дз, щоб учень усвідомив специфіку вимови і написання? Якби людина, що не дотримується на письмі правил чергування у - в, і - й, з - із - зі, -ся - -сь, -ти ть та ін; вимовляючи свої помилки, відчула "муки" органів мовлення, вона не дозволяла б собі цих порушень. Як важливо чути написане, розмовляючи, чути себе. Чітка вимова голосних і приголосних звуків - основна орфоепічна вимога. Увага до вимови (твердої) шиплячих, слів із г (гортанного чи проривного), дотримання чіткозвучного мовлення зумовлять мелодійність, звукову довершеність нашого мовлення.

Чіткозвучність лежить і в основі акцентуаційних норм. Експериментально доведено, що наголос, як правило, падає на такий склад, при силовому виділенні якого зберігається виразне звучання всіх складів слова, тобто досягається найменша редукція (скороченість) голосних у ненаголошених складах. Рухомість і нефіксованість наголосу в східнослов'янських мовах не означає довільності його постановки. Належачи до найскладніших, на наш погляд, норм літературного мовлення (через наявність багатьох чинників, що зумовлюють помилки: вплив діалектного мовлення, білінгвістична практика, досить часті зміни норм, незнання варіантів наголосів, чіпкість слухової пам'яті і т. ін.), правила наголошування повинні засвоюватися не тільки зі словників, а й з контексту, мовленнєвого потоку (розмовного і художнього). Тому зрозуміла висока відповідальність кожного, чиє мовлення має бути взірцем (учителів, письменників, дикторів, акторів та ін.). І смислорозрізнювальна, і ритмомелодійна функції наголосу однаково важливі. Адже людський - це людяний, добрий, чемний, а людський - такий, що належить людині; вершковий - з вершків, а вершковий - рівний одному вершку (4,4 см); атлас - зібрання географічних карт, а атлас - назва тканини; вигода - користь, а вигода - зручність. Варто розрізняти виконання і виконання, використання і використання - віддієслівні іменники на позначення дії, яка завершена, і яка триває; а в дієсловах виводити і виводити, вивозити і вивозити, вигасати і вигасати, викликати і викликати наголос вказує не тільки на вид (доконаний і недоконаний), а й на відтінки в значенні дій. Та й вибір одного з паралельних наголосів повинен підпорядковуватися ритміці фрази, щоб слово не "вистрибувало" своїм наголосом з гармонії ритмічного її малюнку (громадянин, завжди, корисний, також, скарби, договір та ін.). Не може бути так званих професійних наголосів (індустрія, агрономія, ветеринарія, металургія), як і "професійної" вимови ("лекція", "література", "фолькльор"), коли їх не знає літературна мова. Звичайно, норма - це завжди певна штучність, але ж вона покликана регламентувати в межах загальнонародного, а не локального чи індивідуального мовлення.

Естетична річ викликає позитивні емоції, неестетична - негативні. Так само й гарне мовлення: не штучна, а природна краса мовлення є і творцем, і носієм емоційно-експресивної палітри його якості. Експресивність мовлення виявляється в конкретному, даному контексті, де мовні засоби емоційності (тобто засоби вираження почуттів, настроїв, суб'єктивної оцінки тощо) втрачають свою поліфункціональність, уточнюються екстралінгвістичними засобами (мімікою, жестом, ситуацією і т. ін.).

Отже, етичні й естетичні засоби мови функціонально взаємопов'язані, зумовлені пізнавальними і комунікативними завданнями мови. Проте розраховувати, що сама наявність цих засобів у мовній системі вже є гарантом високої моральності й естетичної діяльності, не слід - необхідна активізація цих засобів, яка найкраще виявляється за допомогою ідеалу. Ним для кожного, хто вчиться мови, має бути мовлення Вчителя (у всеохоплюючому значенні цього слова), тобто того, хто хоче бачити своїх нащадків носіями і творцями прекрасного у світі морально чистому. Безсумнівно, що "хоч би скільки ми читали лекцій про чуйність, засуджуючи черствість і бюрократизм, вони випаруються в повітрі, якщо людина зустрічається з грубістю в установах, на вулиці, в магазині. Хоч би скільки ми проводили бесід про культуру поведінки, вони не дадуть користі, якщо не підкріплюватимуться практичною боротьбою за високу культуру виробництва, співжиття, людських відносин". Так само і культура мовлення буде абстракцією, якщо не втілюватиметься у щоденній практиці мовлення людей незалежно від роду їх занять, стилю та колориту мовлення, якщо не підпорядковуватиметься вимозі постійного вдосконалення і урізноманітнення.

Н.Д.Бабич, 1988 рік




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.