Ви маєте цікаві тематичні розробки?
Додайте їх у базу матеріалів сайта!
Бібліотека української літератури
|
|
Фразеологія. Треті півні
На Україні близько 350 видів осілих, що постійно проживають, і перелітних птахів. їх рухливість, спритність, яскраве вбрання, різноголосі співи та спосіб життя спричинилися до виникнення численних фразеологізмів. Ми нерідко згадуємо саме птахів, коли хочемо схарактеризувати когось із людей: важний птах, перелітний птах, стріляний птах, велика птиця, невелика птиця, вільна птиця... Рання пташка - "людина, що рано встає"- протиставляється пізній пташці; птиця невисокого польоту - "людина, що не обіймає високої посади", протилежне значення - птиця високого польоту. Вити совою, довгий як журавель, налетіти шулікою, чайка-жалібниця... Немає для дівчини більшої похвали, ніж ластівка (як ластівка), а для юнака - орел (як орел). Життєві спостереження, оповиті легендами, відбиті у влучному порівнянні, народній приказці, образній ідіомі,- в багатьох "пташиних" фразеологізмах. Про них - наша дальша розповідь.
Глуха тетеря
Увійшла до фразеології і тетеря (тетерук, тетерев, тетерка, тетервак; глухар). Глухою тетерею називають людину, яка не-дочуває.
...Настає період, коли глухарі злітаються токувати - виконувати свою шлюбну пісню. Вони надимають горло, розпускають крила, дріботять лапами. При цьому глухар не чує навіть зробленого по ньому пострілу. У слуховому апараті тетерукових є особлива складка з багатьма кровоносними судинами. Коли птах токує, судини поповнюються кров'ю, і складка так набухає, що зовсім перекриває слуховий прохід. На цю мить і чатують мисливці.
Звідси глухий як тетерук, глухий як тетеря; рос. глух как тетерев; білор. цецярук глухі (глухий тетерук), діал. затакавауся як цецярук ("затокувався як тетерук"), що означає "заговорившись, не звертає уваги на все навколишнє". В українських говірках чуємо загот у ритися - "заґавитися; забути про все, задивившись на щось" - похідне утворення від гбтур - "глухар", пов'язане з токуванням глухарів.
Спільносхіднослов'янськими є й вирази глуха тетеря - "про глуху людину", пор.: "А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря!" (В. Нестайко); рос. глухая тетеря - "людина, що не чує або погано чує"; білор. груб. глухая цяцера (глуха тетеря) - образливий вираз, що вживається стосовно глухої людини. Цікаво, що в архангельських говірках російської мови побутує і вислів глухая копала з тим же значенням, що й глуха тетеря, хоч діалектне копала - це самка тетерева, а токують, як відомо, тільки самці.
Слово глухий природно викликає негативні асоціації: глуха тетеря - чортова тетеря ("А ти ж чого мовчиш, чортова тетеря? - враз почулось над головами вершників, і крива ломака полетіла в Прілого" - П. Панч); білор.: чортава цяцера ("чортова тетеря"); виступає також із значенням "дурний" (не чути - отже, "не розуміти"). Так, білоруси говорять: дурная як цецярук ("дурна як тетерук"), поляки - "дурний як тетерев". А в росіян глухая тетеря - це не тільки "глуха", а й "тупа", "безтолкова людина".
Зозуля кує - вік нам вказує
Образ зозулі - один з найпоширеніших у ліричних піснях і баладах, казках і міфологічних легендах, у пареміологічних оди-ницях. Ярославна ("Слово о полку Ігоревім") прагне зегзицею (зозулею) полинути до князя. У прислів'ях і приказках зозуля виступає синонімом жінки або молодої дівчини (Чути в хаті дочку, як зозулю в садочку). Через те що зозуля підкладає яйця в чужі гнізда (поліщуки називають її "безкровною матір'ю"), ім'я цього бездомного птаха уособлює недбайливих жінок: Зозуля собі гнізда не мостить; Про те зозуля кує, що свого гнізда не має; "- Була б, певно, за Василем і була б господинею. А то бач: як зозуля та - без пристановища, без притулку" (Панас Мирний). Поляки вважають, що вона "кує тому, що гніздечка собі шукає"; часом порівнюють із зозулею якусь жінку, що "користується чужими гніздами" чи "влазить, як зозуля, в чуже гніздо".
Мабуть, найбільше життєвих спостережень і повір'їв, пов'язаних із зозулею, відбито у фразеологізмах, що передають часові поняття: Зозуля житнім колосом удавилася (вона кує тільки до жнив); Зозуля мандрикою вдавилась (Номис, № 471); Соловейко вдавився ячмінним колоском, а зозуля мандрикою . Мандрики - сирники, що готували до 29 червня за старим стилем. Зозуля фігурує й у виразах про долю людини, її вік: Так от чому зозуля кувала (Номис, № 7363); Хоч куй, зозуля, хоч не куй: мені і удід закує (Номис, № 5515). Сталими висловами Налетять зозулі, що нас не забули і Не всім туди лізти, де зозуля кує (УНІП, 558), як і польськими "Вже мені зозуля не закує", "Вже мені не будуть довго зозулі кувати" евфемістично, інакомовно говориться про смерть. Цю ж тему розкривають і українські народні побажання Щоб ти зозулі не чув! (Номис, № 826); "[Дем'ян (з гурту):] Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!" (І. Карпенко-Карий). Багато фразеологізмів постало на грунті легенд про те, що зозуля відлічує людині роки:
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям од мірятиме літа -
згадується про це повір'я в "Лісовій пісні" Лесі Українки.
Таке ж і народне прислів'я "Зозуля кує - вік нам вказує."
Виглядати як каня дощу
Є в народному мовленні слов'ян лексеми й фразеологізми, пов'язані з канею (канюкою, канюком) - невеликим хижим птахом родини яструбових, схожим на шуліку: укр. зневажл. канючити , розм. і діал. канькати (СУМ), розм. виканючувати (виканючити), виканючуватися: Ото канючить (Номис, № 2769); рос. просторічн. канючить, діал. канюкать (волог.), каньчать (новг.), канья-чить (твер.), канькать (смол., зах.-брян.); пор. у словнику В. Даля: Поканючь еще, авось выканючишь; Проканючил весь день; Доканючился до тумака ; білор. розм. кань-каць (канькати). Усі вони означають "настирливо й жалібно (часто до набридливості) просити щось у когось; "випрошувати"; "випрошувати з плачем": "невідступно клянчити". Такі ж і іменні назви: укр. зневажл. канючення (від канючити), канюка- "набридливий прохач; жебрак" (СУМ); рос. діал. канюк (волог., вят., перм., свердл., ни-жегор., яросл.), канюка (нижегор., вят., смол.), канюка (волог.), а також канькала, канькало, каньчун (жіноче каньчунья), канюн, канючка.
Саме слово каня (від праслов'янськ. kanja) пов'язане як і багато інших назв пернатих з характером крику птаха (ЕСУМ). Але народна' уява семантизувала цей крик-квиління птиці перед дощем як "Пить! Пить!", на основі чого й виникли перекази-легенди та фразеологічні звороти. Одне з таких "пояснень" записав І. Я. Франко. Каня при створенні джерел і річок не хотіла копати ямки, "аби собі жовті черевички не поваляти" (не забруднити). За це їй і заборонено пити воду з джерел та річок, а може вона пити тільки дощову воду, ловлячи її на льоту. Ось чому в часи посухи вона дуже мучиться й цілими днями літає та кричить плачливо, просячи дощу .
Таким чином, крик птаха і дощ у фольклорі виявилися міцно пов'язаними. Це ж відбиває і народна фразеологія. Наприклад: пищить як каня; канькає як на дощ; "Люди, мов каня, прохали дощу, бо все віщувало голод" (М. Коцюбинський).
На Україні кажуть: чекати як каня дощу, виглядати як каня дощу, чигати (ждати) як каня дощу. Є прикмета: Канюка плаче - дощ буде.
Біла ворона
Парадоксально звучать словосполучення біла ворона, білий ворон - "про того, хто виділяється серед інших чимось незвичайним": "Білою вороною поміж старостами почувався батько Чагр. Він й убрався не так, як інші" (Р. Федорів); "-Перестань каркати, знайшовся білий ворон..." (І. Цюпа). З тим же значенням виступає й вислів білий крук. Інколи "гайворонячі" фразеологізми вказують і на щось виняткове, незвичайне, як-от у І. Франка: "Саме тим ціка-ва... причина говірки про мужиче життя, що ясний здоровий погляд на сучасне життя і сучасну науку в нас рідший білого крука".
Білу ворону (білого ворона, крука) знають не тільки східні слов'яни (рос. белая ворона, білор. белая варона), а й західні: польське "білий ворон"; чеське "біла ворона" та південні: болг. бяла врана - "біла ворона".
Біла ворона - не абстрактний плід народної мовотворчості. Виявляється, що вони є і в житті. Організм кожної тварини виділяє особливі пігментні речовини, які відкладаються в шкірі, лусці, шерсті, пір'ї і надають їм певного забарвлення (чорний колір залежить від меланіну). Якщо в зародковій клітині щось порушується, то тварина (як і її потомство) лишається все життя білою.
Але не тільки ворона - "біла ворона". Серед альбіносів (від лат. albus - "білий") бувають галки, граки, шпаки, горобці, сороки. В. Песков називає ще жирафу, горилу, тигра, лисицю, оленя, видру, орла, їжака, соболя і навіть кита й сома.
У "Слові о полку Ігоревім" згадується "босий вовк". Академік О. І. Соболевський висловив припущення, підтримане й В. І. Чернишовим, що це міг бути якраз білий вовк
Народна уява наділяла альбіносів різними містичними рисами. Давні єгиптяни й китайці білих мишей вважали посланцями щастя. Зустріч з білим оленем викликала в європейців благоговійний страх. Білий слон і білий тигр в Індії були священними. Того ж таки білого вовка наші забобонні предки вважали царем над усіма вовками, лісовиком, що набуває вигляду вовка, лісного царя.
Білі ворони (ворони, круки) - явище надзвичайно рідкісне. Західні слов'яни підкреслюють це особливо часто, пор. польське- буквально: "Даремно шукає людина білого крука"; "Рідкісний як білий крук"; "Рідкісна й біла ворона". Співзвучне фразеологізмам в інших народів і чеське порівняння "Скільки ворон білих, стільки мачух добрих".
Вислів біла ворона зустрічається вже в староримського поета Ювенала (І-II ст. н. е.) в сьомій сатирі:
Царства дає він [випадок] рабам, полоненим - тріумфи,
Тільки щасливців таких менше, ніж білих ворон.
Фразема біла ворона міцно засвоїлась українською мовою і вживається не тільки в "канонічній" формі, наприклад: "- Якось тісно мені в ньому [фартушку], незручно... І поворозки наче давлять, і кожен, як на білу ворону, дивиться..." (О. Гончар), а й видозмінено: "В школі між юнкерами я був, так би мовити, вороною в білому пір'ї" (П. Капельгородський).
Стара карга
Хоч як дивно, але й у звороті стара карга та сама ворона. Каргу-ворону добре знають на Дону, в Ростовській і Воронезькій об-ластях; з таким же значенням її сприймають і в астраханських, каспійських, казанських, саратовських, нижегородських, кост-ромських та інших говорах - якраз у тих, що прилягають до територій, зайнятих тюркомовними народами. На це вказав, зокре-ма, В. М. Мокієнко, підтвердивши думку М. Фасмера про запозичення слова карга з тюркських мов (турецька, казахська, кримсько-татарська, кипчацька та ін.) 13. В оренбурзьких говорах знають і слово каржата - "воронята". У словнику В. Даля є й такий запис: Как ни вертись ворона, а спереди карга, и сзади карга. Отже, часто ворона й карга виступають як слова-синоніми.
Лайливе слово карга - "про сварливу стару й потворну жінку" - запозичене в українську мову з російської, де карга (діал. "ворона") теж означає "злу бабу".
Очевидно, з російської мови потрапив до української (як і до білоруської) також фразеологізм стара карга (буквально: "стара ворона"), який вживали ще письменники кінця XIX ст., наприклад Панас Мирний: "- А ти підглядаєш за нами, стара карго?.."
Становленню східнослов'янського звороту стара карга (рос. і білор. старая карга) та його закріпленню в українській мові спри-яло кілька причин. З вороною (а також з її родичем вороном) пов'язане уявлення про довголіття (пор. і польське - буквально: "старий як крук").
Ворона, ворон, крук здавна були вісниками нещастя: Ворона (ворон) даремно не каркне; "Сів ворон і кряче, недолю віщує" (І. Франко); "Польська шляхта і татари налітали із заходу і сходу, мов ті круки" (І. Цюпа). Розмовне каркати, крякати означає "віщувати, накликати нещастя, невдачу" (пор. і значення слова карга - "відьма").
Крім того, компонент карга міг осмислюватися у слов'янських мовах як звуконаслідувальний. Точнісінько так, як і в слові гар-гара, що теж означає "сварлива жінка", і, як гадають, утворене на основі подвоєного вигуку гар (пор. звуконаслідувальні утворення гар-гар, гаркати - "ричати, гримати, кричати", гаркун - "буркотун"; рос. гаркать - "кричати"; білор. гаркаць - "бурчати", болг. гаракам - "галасую"). Принаймні Л. А. Булаховський, відзначаючи близькість усталених найменувань птахів і передачі їх криків звичайними спостерігачами природи, болгарську назву ворони (хоч і запозичену) - карга, як і російську - карга, зіставляв з воронячим "гар! гар!" ("каркнуть") и. Додамо, що в українській мові є і фразеологізм стара гаргара ("Коли б не стара гаргара, а то всіх, як іржа залізо те, точить..." - Панас Мирний) з тим же значенням і стилістичним забарвленням, що й стара карга.
Нарешті, не виключений і вплив моделі "старий - назва птаха (тварини)": старий ворон, старий горобець, стара ворона, старий вовк, старий лис, старий собака.
Треті півні
З домашньої птиці найбільш "фразеологічним" виявився півень. Були помічені його поважний вигляд, задерикуватість - ходити півнем, виступати півнем, наскакувати півнем; відбиті побутові спостереження - півень убрід переходить - "про мілку річку", але найчастіше фразеологізми пов'язані з його голосом: ловити півня - "зриватися під час співу", співати півнем; Без півня оселя глуха. Власне, через спів східні слов'яни й називають його півнем (рос. петух, білор. певень). Довгі роки він був єдиним нічним годинником: вставати з півнями, ще й півні не співали; рос. встать с петухами, проговорить до петухов; польське- буквально: "Як півень заспіває, то знай, що дніє". Поляки називають півня "сільським годинником": на Дніпропетровщині він ще - будим, будимко (від будити).
Нові назви півень, петух (з XVIII.ст.), певень прийшли на зміну давнім кур, кочет, кокот. Вживання слова кури на "позначення часу, коли співають півні", відоме ще в давньоруській мові: "Изъ Кыева дориска-ше (добігав) [Всеслав-князь] до куръ Тму-тороканя" ("Слово о полку Ігоревім"); до кур тут - "до співу півнів" (до ранку). Тоді ж побутували й фразеологічні сполучення к курам, в кури поюща . Деінде в українських говірках давньоруські кури дожили до наших "півнів", пор.: встав разом з курми; Ще перші кури не піяли (записи І. Я. Франка).
У бойківських говірках певна пора доби визначається співом когутів (діал. когут - "півень") -о першім когуті, о другім когуті. Його "родич" у російських говорах - кочет: до кочетов - "до півнів", дольше кочетов - "за північ", с кочетами - "з півнями, рано", а також с кочетов, в кочета, на кочетах.
Поширені в українській мові фразеологізми з першими, другими й третіми півнями. Перші співають опівночі ("Докія прокидається до перших півнів - М. Стельмах); другі - перед зорею ("Розходитись стали мужики уже перед світом - проспівали другі півні" - А. Головко). Та найвідоміші треті півні - "час світанку": треті півні проспівали, до третіх півнів, із третіми півнями, у треті півні. "Після третіх півнів він [Данило] вийшов на просторе шкільне подвір'я і навмання побрів у тишу серпневої ночі..." (М. Стельмах). Вони опоетизовані в народних піснях, переказах, легендах, у незабутніх Кобзаревих рядках: "Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів". У поемі "Гайдамаки" один з розділів Т. Шевченко так і назвав - "Треті півні"; тут поєдналися фольклорний образ і умовний сигнал повстанців: "...іде Ярема, Та не до Оксани, Не в Вільшану на досвітки - до ляхів поганих у Черкаси. А там третій Півень заспіває..."
З півнем пов'язана й група фразеологізмів, яка грунтується на міфологічних леген-дах. Є, наприклад, у Шевченковій "Причинній" цікаве місце про півнів і русалок.
У багатьох народів півень - провісник ранку, символ вогню і сонця, всього світлого, що перемагає нічну темряву. Вважалося, що співом він прикликає животворне світло сонця, проганяє все непевне, що любило діяти вночі. В повісті "На віру" М. Коцюбинський, зображуючи Гната, приголомшеного зрадою коханої дівчини, мав на увазі саме це повір'я: "Якби хто глянув на нього в ту пору, то, певно, подумав би, що то упир прийшов з того світа і от-от щезне, лише заспівають треті півні". У повісті М. Гоголя "Вій" розповідається про Хому Брута, навколо якого біснувалося вночі всяке чортовиння. Та ось "почувся півнячий крик. Злякані духи кинулись, як попало, у вікно і двері, щоб скоріше вилетіти..." У давніх українських загадках півень зашифрований так: Два рази родився, ні разу не хрестився, а чорт його боїться; ...а як заспіває - добрі радуються, недобрі бояться.
Зниклі віковічні забобони залишили деінде в мові свої фразеологічні сліди.
Червоний півень. Пустити (червоного) півня
В академічному збірнику "Загадки" (К., 1962) до вміщених паремін Червоний півень по жердочці скаче; Червоний півник по селу ходить; Красненький кочеток по нашестці біжить; Сивий когут тікає, а червоний його за хвіст хапає пропонуються відгадки: "Вогонь крешуть", "Дим і вогонь". Із загадок вичленовуються "вогняні" фольклорні образи - червоний півень, червоний когут, красненький кочеток. Образ червоного півня внаслідок подібності за кольором переноситься на вогонь, а відтак - на пожежу, що й широко відбивається в іменних (червоний півень) і дієслівних (пустити червоного півня) фразеологізмах: "-Не одбере він [пан]... ні! Хай тільки одбере... Я йому такого пущу півня!" - грізно каже Чіпка" (Панас Мирний); "Стрункий, як батько, він ганяв з козаками по ланах на вороному коні - охороняв хліба від червоних півників" (К. Гордієнко). За тією ж ознакою півень уже в язичників був символом вогню, уособлював домашнє вогнище.
Виявляється, подібні звороти знають усі східнослов'янські народи: укр. червоний пі-вень (півник), пустити червоного півня; рос. красный петух (петушок), пустить красного петуха; білор. чырвоны певень, пусціць чырвонага пеуня. Численні й діалектні паралелі "півнячих" фразеологізмів. І. Я. Франко вираз Пущу ти червоного когута під стріху пояснював: "підпалю твою хату". Поширеність виразів красный кочет - "пожежа", пустить красного кочета в різних колишніх російських губерніях (Рязанська, Самарська), фіксації подібних зворотів у західнослов'янських мовах: польське - буквально: "Червоного півня пустити на двори", чеське "червоний півень", "Посадити червоного півня на стріху", нарешті, і неслов'янські назви свідчать про ширшу - не лише східнослов'янську чи навіть загальнослов'янську - географію цих фразеологізмів. Так, німці, як і чехи, вживають вислів "Саджати червоного півня на дах" ("підпалити чийсь будинок"). Англійське red cock - "червоний півень", тобто "пожежа", a The red cock will crow in his house дослівно - "Червоний півень проспіває в його будинку", означає - "його підпалять". Є свої "півні" і в прибалтійських народів: литовське - буквально: "посадити червоного півня"; латиське - "пустити на дах червоного півня".
Таким чином, уживані багатьма різномовними європейськими народами "пожежно-півнячі" звороти не знають кордонів, вільно "літають" поміж народами, відбиваючи давню символіку вогню.
В.Д.Ужченко, 1988 рік
|
|
|
