Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Вовчок Марко. Біографія
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Вовчок Марко. Біографія

Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.

На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше - видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 - 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки "Народні оповідання" потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.

Під час перебування в 1859 - 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками - Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для "Колокола" матеріали політично-викривального характеру.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями "Отечественных записок" М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.

Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою "Народні оповідання" (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка "Рассказы из народного русского быта", 1859), повість "Інститутка", що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки "Народних оповідань" увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання "Сестра", "Козачка, "Чумак", "Одарка", "Сон", "Панська воля", "Викуп"), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках "Народних оповідань", а також у "Рассказах из народного русского быта", "Інститутці".

У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання "Ледащиця", "Пройдисвіт", написане оповідання "Два сини" (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті ("Три долі") й оповідання ("Павло Чорнокрил", "Не до пари"), історичної повісті та оповідання для дітей ("Кармелюк", "Невільничка", "Маруся"), створює жанр соціально-побутової казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя"), Частина цих творів увійшла до другої збірки "Народних оповідань" (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: "Жили да были три сестры", "Червонный король", "Тюлевая баба", "Глухой городок". Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому "Журналі виховання і розваги" П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об'єднані назвами "Листи з Парижа" (львівський журнал "Мета", 1863) і "Отрывки писем из Парижа" ("Санкт-Петербургские ведомости", 1864 - 1866).

У 1867 - 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи "Живая душа", "Записки причетника", "В глуши", а також повісті "Теплое гнездышко", "Сельская идиллия" (опубліковані в "Отечественных записках"), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п'ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл "Мрачные картины"), редактор петербурзького журналу "Переводы лучших иностранных писателей" (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання ("Козачка", "Одарка", "Горпина", "Ледащиця", "Два сини"), баладного оповідання ("Чари", "Максим Гримач", "Данило Гурч"), соціальної повісті ("Інститутка"), психологічного оповідання й повісті ("Павло Чорнокрил", "Три долі"), соціальної казки ("Дев'ять братів і десята сестриця Галя"), художнього нарису ("Листи з Парижа").

Історичні повісти та оповідання для дітей "Кармелюк", "Невільничка", "Маруся" ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість "Маруся", наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка "Кармелюк" написана в 1862 - 1863 рр.

У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою - "Надежа", "Маша", "Катерина", "Саша", "Купеческая дочка", "Игрушечка", які ввійшли до збірки "Рассказы из народного русского быта". У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей ("Червонный король" (1860), "Тюлевая баба" (1861), "Жили да были три сестры" (пізніша назва - "Три сестры", 1861), "Глухой городок" (1862), "Живая душа" (1868), "Записки причетника" (1869 - 1870), "Теплое гнездышко" (1873), "В глуши" (1875), "Отдых в деревне" (1876 - 1899)).

З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 - 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

МАРКО ВОВЧОК
(1833-1907)

Справжнє ім'я - Марія Олександрівна Вілінська.

Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина. У 1839р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845-1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847-1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову. У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав "Народні оповідання" - першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини.

У 1860р. у журналі "Отечественные записки" з'явилась повість Марка Вовчка "Інститутка" з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева.

Протягом 1860-1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами.

У 1861 -1862 pp. були опублікувані повість "Три долі", другий том "Народних оповідань". У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою ("Живая душа", "Записки причетника", "Сельская идиллия"), багато пе- , рекладала.

Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням пере-слідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років. 28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги "Народних оповідань", романи й повісті: "Інститутка", "Кармелюк" (казка), "Три долі", "Маруся", "Гайдамаки", художні нариси "Листи з Парижа", твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття "Мрачные картины". За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.

Повість "Інститутка" - найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Вперше надрукована в російському перекладі в "Отечественных записках" (I860), а мовою оригіналу - в "Основі" (1862), повість стала відомою ще в ру-кописі. Спочатку твір мав назву "Панночка". "Цими днями,- ділився новиною у лютому 1859р. І. Тургенев, який і здійснив російський переклад твору,- мені прочитали її досить велику повість під назвою "Інститутка", від якої я прийшов у цілковите захоплення: такої свіжості й сили ще, здається, не було". Високо цінив цей твір і Т. Шевченко.

"Інститутка" - перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. І нестримно-запальний Назар, f мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізодичний образ москаля-кухаря - усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. (Типовий образ - це яскравий персонаж, індивідуальні властивості якого поєднані з найхарактерні-шими рисами людей певної групи. Образ вважається типовим, коли він відповідає історичним обставинам певного часу.) Також типовим є і образ панночки, яка постає головною героїнею твору (про це свідчить назва). Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці - це чарівна природа, місце, де він покохав свою наречену. Про це він і нагадує панночці, але вона одразу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби "злякало, у серце вжалило". "Садок зелененький, садок квітчастий... - передражнює вона нареченого. - Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!" Також не може не привернути уваги постійне ставлення панночки до свого обранця. "Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи",- таку оцінку дає оповідачка Устина. А як же інакше можна назвати ставлення до коханого, яке зводиться до безперервного приниження на очах оточуючих, до незліченних примх і вередування. Це тільки один штрих страхітливого портрета, але й він надто промовистий, щоб не обуритися всім серцем проти вершителів кріпацької долі.

На жаль, інститутка - лише одна аморальних потвор. Неви-падково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в "Народних оповіданнях",- поміщики безіменні, вони у неї - не люди. Пан, образ якого в окремих епізодах викликає співчуття і бажання назвати його добрим, виявляє свою справжню суть, коли в кульмінаційній сцені стає на захист дружини, караючи ні в чому не винних селян.

Зовсім інший світ - образи селян, кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров'ям, непереборним жаданням волі. "Любо на^ волі дихнути!" - ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар; місяцями блукатиме цей протестант без притулку й шматка хліба, напевне знаючи, що невдовзі його спіймають, однак доки те станеться - він вільний. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить цікавим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соціальної групи - кріпаків - на дві частини: старше покоління (бабуся служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представники молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти приниження і свавілля поміщиків. Вони готові боротися в будь-який спосіб, аби тільки отримати довгоочікувану свободу: Прокопа пан, розлютившись на непокору, віддає в москалі, Устина слідує за ним і стає наймичкою, Катря божеволіє і накладає на себе руки, а Назар втікає. Ми не бачимо в творі, щоб у когось з цих кріпаків доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибинний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахливе, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв, яким буде прислуговувати, Назар, втікши від панів, змушений буде постійно переховуватись, боятись кожну хвилину бути спійманим, але хоча б якийсь час поживе на волі, божевільна Катря вдається до одного з найстрашніших християнських гріхів - до самогубства, але порівняно з кріпацтвом і це їй здається щастям.

Для розкриття ідейного змісту твору багато важать прикінцеві роздуми Устини. "Він мене з пекла, з кормиги визволив (...). Він чоловік мій і добродій мій". Прокіп зміг визволити Устину од кріпацтва тільки тому, що не побоявся виступити проти оскаженілої панночки. Проголошуючи: "Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!" - Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю. Одна з "найкращих перлин нашої літератури", за висловом І. Франка, "Інститутка" прозвучала як суворий вирок кріпосництву, як пересторога гнобителям. Висока оцінка однаковою мірою стосується і змісту, і художньої довершеності повісті. Вражає, зокрема, щільна сконденсованість твору - на 40 сторінках розмістилося 47 розділів, думки багатьох з яких могли б розростися і в окремі твори.

Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони завжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. "Докучає, було, та робота,- каже, наприклад, оповідачка. - Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо". Або: "...Таке наше діло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весілля, а курці - смерть". Або: "Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане" і т.д. Помітно пішла вперед Марко Вовчок у мовній індивідуалізації персонажів: пересипана прислів'ями й приказками мова Назара; лагідно-покірлива мова бабусі; виважено-рішу-чі висловлювання Прокопа; істерична лексика панночки.

Отже, жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, показати життя тогочасного суспільства, виявивши найстрашнішу його проблему - кріпацтво. І ця повість, і вся творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози. Велике значення мала вироблена письменницею стильова манера, зокрема форма розповіді від першої особи. Не буде перебільшенням зазначити, що повз вплив цієї манери не пройшов жоден із прозаїків другої половини XIX ст. Марко Вовчок збагатила нашу літературу новими темами й образами, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. У школі її художньої прози письменники вчилися дослуховуватися голосу народної правди, постійно удосконалювати художню майстерність, естетично освоювати фольклорні скарби та збагачувати мову. Для багатьох письменників-наступників оповідання Марка Вовчка набували значення високого ідейно-естетичного орієнтира. Але водночас вплив письменниці на дальший розвиток прози виявився і далеко за національними межами. Уже наприкінці 50-х - у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами. Серед перекладачів були видатні письменники. Твори Марка Вовчка перекладав російською І. Тургенев, болгарською - Л. Каравелов, французькою. -' П. Меріме, естонською - Л. Койдула. Не випадково історична повість Марка Вовчка "Маруся" десятки разів перевидавалась у Франції і була нагороджена премією Академії Франції.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Народні оповідання" ("Козачка", "Максим Гримач", "Три долі", "Два сини", "Ледащиця"), повісті "Інститутка", "Маруся".

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Бондар М. Особливості втілення художнього конфлікту в оповіданнях Марка Вовчка // Марко Вовчок. Статті і дослідження. - К., 1985.
2. Брандіс Є. Марко Вовчок. Повість. - К., 1975.
3. Гончар О. Марко Вовчок // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. - К., 1996. - Кн. 2.
4. Єфремов С Марко Вовчок: Школа Марка Вовчка // Єфремов С Історія українського письменства. - К., 1995.
5. Клочек Г. Анатомія добра і зла: Повість Марка Вовчка "Інститутка" // Українська мова та література. - 1998. - № 19.





Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.