Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Котляревський Іван. Біографія
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Котляревський Іван. Біографія

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була "полковим" містом, а потім (з 1796p.) стала повітовим центром малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію, місто починає зростати і впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780 - 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії.

1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна кар'єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Саме на цей час - середина 90-х років XVIII ст. - і припадає початок роботи Котляревського над поемою "Енеїда".

Дванадцять років (1796 - 1808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 - 1807 pp. під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його "Пісня на новий 1805 год князю Куракіну", написана у 1804 році.

Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко відомий як письменник, як автор поеми "Енеїда", перші три частини якої з'явилися двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця - конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді у Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809p., підготованого вже ним самим, і згадки про "якусь особу мацапуру" в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні "Енеїди" заслуговує лише схвалення. Крім того, поема поширювалася і в численних рукописних списках.

Пішовши у відставку і не влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810р. посаду наглядача в Будинку для виховання бідних дворян.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук (1818p.).

Повернувшись знову до Полтави, Котляревський із запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816p. його було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", які й були з успіхом поставлені в 1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 - 1821) дає відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава.

Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв'язки з рядом письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам'ятки старовини, прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам - Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної "Истории Малой России", I. Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його було обрано почесним членом "Вільного товариства любителів російської словесності".

В останні роки життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р. йому довелося зайняти ще й посаду попечителя "богоугодного заведения" (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні).

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі було споруджено пам'ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис: "Майор И. П. Котляревский, сочинитель "Энеиды на малорусском наречии".

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л. В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що "занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах" із його творів. Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському":
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
(1769-1838)

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату.

У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян.

Хлопець навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім'ях Золотоніського повіту; вивчав фольклор та звичаї народу.

Протягом 1796-1808 pp. І. Котляревський перебував на військовій службі, у 1806-1812 pp. брав участь у російсько-турецькій війні.

У Петербурзі стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах "Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ".

І. Котляревський 1810р. вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян (у Полтаві), на якій перебував майже до кінця життя. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном, у 1813-- 1814 pp. працював у Дрездені й Петербурзі. У 1818р. став членом масонської ложі "Любов до істини", був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства.

Іван Котляревський у 1818-1821 pp. працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва актора М. Щепкіна.

Драматичні твори "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарів-ник" написав у 1819 р.

У 1821р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблійного товариства.

З 1827 по 1835 pp. І. Котляревський був, попечителем Пол-тавського благодійно-лікувального закладу.

Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть основоположника нової української літератури була великою втратою для всієї України. "Все сумує",- сказав молодий Тарас Шевченко у вірші "На вічну пам'ять Котляревському", в якому пророкував безсмертя авторові "Енеїди".

Творча спадщина І. Котляревського - це поема "Енеїда", п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", послання-ода "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну", переклад російською мовою уривків з праці Дюкела "Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...", переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сафо". Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема "Енеїда". Так, "Енеїда" була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням.

Над "Енеїдою" Котляревський працював близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта - в 1809 p., п'ята в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825-1826 pp., а видано в 1842р. після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини "Енеїди", її стиль, гумор. У роки написання "Енеїди" Котляревському, безумовно, були відомі бур-лескні поеми російських письменників М. Осипова, М. Чулкова, комедії М. Фонвізіна, В. Капніста. Проте все це були впливи побічні. Головні джерела "Енеїди" - реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання "Енеїди", у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався "мужичою", тобто народною мовою. "Педанти,- зазначав сучасник письменника,- здивувались і - замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув - вони почали сміятися". Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для "високих" літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так.

Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія. І все-таки "Енеїда" - оригінальний твір: у римського автора-12 частин, а в Котляревського - тільки 6. Ряд епізодів (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український письменник зовсім випускає, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло і рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо вони витриманГв дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад, Лубни, Гадяч, Будища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи "Енеїда" і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне - минулим, героїчне - побутовим, а побутове - піднесено-урочистим.

"Енеїда" за жанром - ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна - бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна - бо античні герої "перевдягнені" в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна - бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор "Енеїди" - не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української "Енеїди" ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші. Загальна картина суспільства та взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображене в народних легендах та піснях. У раю - убогі вдови, сироти, ті, які "проценту не лупили", а допомагали убогим, ті, які "жили голодні під тинами", з яких глузували, котрих ображали й "випроваджували в потилицю і по плечах". У пеклі ж - пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані - поміщики-кріпосники, за ними - козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. У поемі не лише сказано правду про найбільше лихо XIX ст. - кріпацтво, про нелюдяність, жорстокість панів, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається над трудівниками, вважає їх за худобину, тому місце в пеклі. До того ж у творі докладно описано життя різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, в звичках і уподобаннях немає. Своє життя вони проводять у розвагах - бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві. От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це "розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьовита". Та дальший докладний опис її "діянь" розкриває цю іронію: виявляється, що вся її "працьовитість" зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й банкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких "трудах" і провела Дідона все життя. Таке ж паразитичне існування бачимо і в маєтках Адеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб'язкові сварки, бешкетування, інтриги, безкультур'я, то за-мкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацько? старшини кінця XVIII ст., бо саме їх соціально злочинну суть І аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят. Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно й переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун-"дряпічка" втихомирив; хабарі від Венери бере навіть мати богів Цібелла.

Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір'ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою,- кумівством і хабарництвом, а понад усе - зловживанням своїм становищем і повною байдужістю до інтересів та потреб трудящих. На чолі Олімпу - бог Зевс. Грубіян за натурою й самодур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку. Це сміх злий, нищівний, він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й з себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у IV-VI частинах, в опису втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною - то урочистою, то зворушливою.

В "Енеїді" з позицій "мужичої колючої правди" засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народу майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи "Енеїда" розв'язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми.

З усього досі сказаного про "Енеїду" випливає, шо, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру та штучної книжної мови, її "високий" стиль, Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою - і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми- праматері нової української літератури. Друге життя поемі дали опери "Енеїда" (музика М. Лисенка, лібрето М. Садовського), "Еней на мандрівці" (музика і лібрето Я. Лопатинського), оперета Г. Ашкаренка (лібрето М. Кропивницького) та інші музичні твори. Були зроблені й спроби екранізувати "Енеїду" методом мультиплікації.

Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса "Наталка Полтавка". Причина її написання була дуже проста: ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдо-волений репертуаром. Тому, на відміну від "високої" класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. На появу "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" безперечний вплив мали російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) і театральне життя. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у цих творах.

У своїх п'єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка та інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку - з другого, становить основу душе.вної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних по-чуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра в ставленні до Наталки приходять у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми моральними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв - Наталку та Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору "нелюдським обставинам".

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і вина-хідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: "У пана така жінка буде гірше наймички... Буде кріпачкою". І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.

Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда. У п'єсі "Наталка Полтавка" Тетерваков-ський заявляє: "Я - возний і признаюсь, що от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал". Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільного організму. Виходить, що в обов'язки возного як одного з дрібних функціонерів державного апарату не входить робити людям до-бро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. "А коли волею не підеш,- підтримує його виборний,- то туда заправторимо, де козам роги правлять". Виходить, що суспільство, засноване на неправді й насильстві над особистістю, сприяє виробленню в людині егоїстичних, протиприродних рис.

Історичне значення п'єси "Наталка Полтавка" в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану "живою" розмовною мовою, побудовану на засадах народності, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва України. Зрештою, це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій, європейській літературі.

ОСНОВНІ ТВОРИ: Поема "Енеіда", п'єси "Наталка Полтавка" і "Моекаль-чарівник".

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Волинський К. Іван Котляревський. Життя і творчість. - К., 1969.
2. Іван Петрович Котляревський. Життя і творчість в ілюстраціях і документах.- К., 1961.
3. Хропко П. Іван Котляревський: Біографічний нарис.- К., 1969.
4. Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації. Дискусійні проблеми. Спроба нового прочитання. - Львів, 1994.
5. Шевчук В. "Енеїда" І. Котляревського в системі літератури українського бароко //Дивослово. - 1998. - № 2,3.





Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.