Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Малишко Андрій. Біографія
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Малишко Андрій. Біографія

Андрій Малишко
(14 листопада 1912 - 17 лютого 1970)

Андрій Малишко - поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті - Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, - постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще - пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській.

Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найперш незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого "в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити". У тій хатині почув він уперше і думи Шевченкові...

Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька - тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики.

Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер - Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію.

По закінченні ІНО деякий час молодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює в газеті "Радянське слово". У 1934 - 1935рр. служить у армії, а потім переходить на творчу роботу.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали "по-вулишному", чудово співала. Андрій Самійлович в "Автобіографії" (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака - поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку.

А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення.

Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу "Молодий більшовик" (тепер - "Дніпро"). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів - "Дружба" (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів "Батьківщина", що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки - "Лірика", "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939) та інші - стали щабелями помітного творчого зростання.

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання ("Зимове", "Пейзаж", "Дощ упав на край широкий"). Героями творів Малишка є "хлібороби й сівачі", прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу "Запорожці" славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились "Україна в огні" О. Довженка, "Слово про рідну матір" та "Жага" М. Рильського, "Любіть Україну" В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни - "Україно моя". Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію "Червоновишневі зорі віщують погожий схід...", де інтимне "ти може, мене й забула: не бачила стільки літ..." - тісно переплелося із суворо-солдатським: "Друзі ідуть полками, і я серед них - сурмач". Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: "До бою вставайте", "Понад пожари", "Україно моя!", "Битва"... І цикл "Україно моя" - чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: "Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом - "Жагою" М. Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя".

Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше - "Батьківщино моя". Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки "Україно моя", вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися - а де ж тут "великий, єдиний"? І замість "Україно моя" з'явилось "Україно Радянська" або й просто - "Батьківщино". Поет змушений був дописати строфу про "синів Росії", з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему "Прометей", де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір'ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

По війні поет інтенсивно працює, виходять - як відгомін війни - збірки "Ярославна" та "Чотири літа" (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників - не як бездушних "гвинтиків", а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України.

У збірці "Віщий голос" (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик "добре вигострить сокиру", а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:
Тож стільки треба таїть любові
В своїй недолі, в солдатській скруті,
І так затятись на віщім слові,
Щоб з нього тліли й кайдани куті.

З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи "Дорогою під яворами", як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею "Руту" (1966р.).

У циклах "Пісня дороги", "Пісня яворів", "Сонети обухівської дороги" поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді "Сонетів обухівської дороги" це видно вже з їх назв: "Я з тих країв, де сині оболоні...", "Я з тих країв, де за Дніпром кургани...", "І ти з такого ж поля" та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: "Пісня Тараса Шевченка", "Пісня Максима Рильського", такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле "Пісня Олександра Довженка", близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші "Рядок про Довженка" (зб. "Прозорість", 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях.

Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок - "Синій літопис" (1968), "Серпень душі моєї" (1970), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: "Роздум", "Медитація", "Дума", "Пам'ять".

Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, "гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити", закликає його прийти в світ орачем, а не будувати "тюрем за гратами".

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему - "В завійну ніч з незвіданих доріг...", "Приходять предки, добрі і нехитрі..." - здаються написаними у наші дні - настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали.
- Чи ти не став розщепленим, як атом,
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, - чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... "А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово..." - признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація - вірш "Роздум" ("Чи встигну я цей камінь обтесати"). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, "чи встигну я цей камінь обтесати?", бо "поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати..." А з каменя витесує він Людину - наче Бог творить Всесвіт. І ось "уже на камені засяли очі і налились блакиттю", вже "уста людські жагою затремтіли і ожили..." Та все одне - це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? "Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні", - ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.

Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як "сурмача", "правофлангового рядового, заспівувача першого" - і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші "Поезія", яким відкривається "Синій літопис" (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення - "І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати", її нічим не можна купити - "ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином", бо вона насамперед - "діло совісне".

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики - це пісні, покладені або ще не покладені на музику: "Ти мене накличешся ночами", "Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...", "Я забув, що й плачуть з поцілунку..." Кохання - немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:
Крикну: прийди! - і прийдеш неминуче,
Крикну: рятуй! - і воскресну в рятунку.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це - "Пісня про рушник", яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно "Рідна мати моя..." Це - гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все - від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? "- А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане". Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу - чи то добру, а чи й лиху, воєнну, - то ніс із собою материне благословення - рушник вишиваний... І нарешті - "рушниками, що надбала, спусти мене в яму". І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає "все, знайоме до болю", все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: "Песня о полотенце..." Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.

У більшості пісень Малишка - роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось "Вогник". Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне - батько й мати, "ота, що на світі одна". Як багато говорить ця пісня вдячному серцю. Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували - та й зараз супроводжують - молодість цілих поколінь. "Ми підем, де трави похилі...", "Київський вальс", "Запливай же, роженько весела", "Пісня про Київ" ("Білі каштани"), "Цвітуть осінні тихі небеса" (чудову музику до якої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею "Вчителько моя" А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.

У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Всеволод НЕДІЛЬКО

Українське слово. - Т. 2. - К., 1994.

АНДРІЙ МАЛИШКО
(1912-1970)

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" та "Глобус". Закінчивши у 1932р. Київський інститут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.

Протягом 1935-1940 pp. А. Малишко видав збірки: "Батьківщина" (1936), "Лірика", "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939), "Листи червоноармійця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревідні", "Жайворонки" (усі - 1940). У цей же період написав поеми "Трипілля" (надруковано лише уривки), "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". У 1941 - 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Україну", "За честь Батьків-щини", де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: "До бою вставайте!" (1941), "Україно моя!" (1942, виходила двічі), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів "Україно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. "Україно моя!" - одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944-1947 рр. Малишко працював відповідальним редактором журналу "Дніпро".

За поему "Прометей" отримав у 1947р. Сталінську премію. У 1950р. з'явилась збірка "За синім морем", написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці "Що записано мною" (1956) містяться тексти відомих пісень: "Знову цвітуть каштани", "Пісня про Київ", "Як на дальнім небосхилі"; у збірці "Серце моєї матері" (1959) - "Пісня про рушник", "Ми підем, де трави похилі"; у збірці "Полудень віку" (1960) - "Вчителька" тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш. Протягом 1961 -1970 pp. вийшли збірки "Листи на світанні" (1961), "Прозорість" (1962), "Дорога під яворами" (1964), "Рута" (1966), "Синій літопис" (1968), "Серпень душі моєї" (1970).

17 лютого 1970 р. А. Малишко помер.

За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.

А. Малишко згадував, що пісню любив із самого дитинства, ніколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створення поезій, які він часто писав, уже вчуваючи чарівну мелодію. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати, в першу чергу, своїй сім'ї, зокрема матері, яка знала багато українських народних пісень із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі враження та захоплення супроводжували поета протягом усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, з якого він черпав натхнення.

А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні "Колгоспний вальс" і до останньої - "Стежина") - з композитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши понад ЗО пісень. Ось деякі з них: "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі...", "Ти, моя вірна любов", "Стежина", "Вчителько моя", "Пісня про рушник", "Гаї шумлять біля потоку", "Журавлі", "Білі каштани", "Колискова", "Пролягла доріженька". Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. Хоча на музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість на надруковані твори. Та, як згадували друзі поета, досить часто сам Малишко складав слова до написаної музики і робив це завжди легко й високопое-тично. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоплював структуру майбутньої пісні - її музичну форму. Андрій Самійлович іноді сам складав мелодії до своїх віршів. На важких і довгих фронтових дорогах друзі поета під його акомпанемент, а він добре грав на баяні, співали ті задушевні пісні. Одна з таких пісень-гг-: "Хусточка червона", в гармонізації 3. Остапенка, облетіла всі фронти.

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почуття -кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Поезія "Чому сказати й сам не знаю...", яка більше відома під назвою "Стежина", була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде іде проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину: . Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита - перемита, Дохцами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.

Близькою за духом до попередньої є пісня "Вогник" - ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника - уособлення родинного вогнища, ідо виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітлить дорогу, навіть у суцільній "темряві життя".

Починаючи зі збірки "Батьківщина" майже а кожній А. Малишко звертався до образу матері - родоначальний} життя на землі Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш "Материнська" А. Малишко присвятив рідній неньці;
Бувало мати, ївга Базилиха -
До неї й досі спогадом лечу, -
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.
Сама розкриє душу материнську,
І щиру пісню переллє сама,
іпєремріе, погойда\ колиску.
І до вервечок рикц підійма.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення. Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,- одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка "Рідна мати моя" ("Пісня про рушник"), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої попу-лярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все - від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина - ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: "і дитинство, й розлука, і вірна любов". (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). "Пісня про рушник" сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

Пісня "Ми підем, де трави похилі..." хвилює, захоплює заду-шевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, коханню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров'я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п'янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними ї милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.

Перед війною А. Малишко надрукував поеми "Ярина", "Кар-малюк", "Дума про козака Данила". Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних поем: "Сини", "Любов", "Прометей", "Жива легенда", "Марія", "Це було на світанку". І хоча поет, зважаючи на тогочасну політичну ситуацію, не завжди міг відкрито виявити свої погляди на минуле України, він постійно звертався до історичної тематики. Так, у вірші "Приходять предки, добрі і нехитрі" поет натякає на трагічне минуле українського народу: Приходять предки, добрі і нехитрі, У бородах, простелених на вітрі, . Не руки - а погнуті чорні віти, Не очі - а прозористі орбіти. І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.

Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх су-часників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди: - Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом. Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові! (схизмат - розкольник, прелат - найвищий титул у католицькій церкві). Дуже прикро, що навіть зараз, на початку XXI ст., ці питання зберігають свою емоційно-тривожну напруженість: чи зуміємо ми бути гідними своїх предків, чи буде їм за що нас поважати, нами пишатись. Проте фінальний акорд вірша А. Малишка звучить доволі оптимістично: Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи.

Тобто є шанс, є надія, що історія України не стала епілогом, фінальною згадкою про загиблу державу. Приблизно таке ж оптимістичне звучання і таку ж тематику має і вірш "Кобзарик", де йдеться про старого сліпого кобзаря, який співає пісні про героїв козаків - Ґонту, Залізняка. Дід змальований старим, сліпим, немічним, але при цьому він не втратив внутрішньої сили: "В діда руки, наче гнуті луки, непідкорені" і справу його важко Оцінити, адже своїми піснями він "народжує" нових ґонт і залізняків, а значить, героїчні надбання предків зможуть зберегти й збільшити їх нащадки: Буде день, буде суть, А не голосіння, Тії очі проростуть, Як насіння.

Андрій Самійлович Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів. Досить плідною була і його перекладацька діяльність.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Пісня про рушник", "Чому, сказати, й сам не знаю..." ("Сте-жина"), "Вогник", "Приходять предки", "Роздум", "Кобзарик", "Про майстра", "Вершник", "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі...", "Ти, моя вірна любов", "Вчителько моя", "Гаї шумлять біля потоку", "Журавлі", "Білі каштани", "Колискова", "Пролягла доріженька".

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Андрій Малишко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття: В 4 кн. - К., 2003. - Кн. 3.
2. Ткаченко А. Андрій Малишко // Історія української літератури XX століття: У 2 кн./ За ред. В.Г. Дончика. - К., 1998. - Кн. 2.
3. Барабаш С Чарівні джерела поезії: естетичні функції фольклоризму в поетиці Андрія Малишка. - К., 1990.
4. Мерчанська Є. Пісенна творчість А. С. Малишка. Урок української літератури в 11 класі // Українська мова і література в школі.- 2003. - № 8.
5. Дем'янівська Л. Андрій Малишко: Життя і творчість. - К., 1985.
6. Костенко А. Андрій Малишко: Біографічна повість. - К., 1987.
7. Неділько В. Андрій Малишко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст..: В 4 кн. - К., 1994. - Кн. 2.

Фото




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.