Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Рильський Максим. Біографія
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Рильський Максим. Біографія

ЛІРИКА і ЛІРИЧНИЙ ЕПОС МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

Подвійний парадокс Максима Рильського. Здеклярований найбільший незалежник поезії - став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відограв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці.

Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу "Пана Тадеуша", "Розбійників", "Євгенія Онєгіна", "Чайльд-Гарольда". Бо тільки як лірик Рильський устиг дати основне до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 роком.

Через таку долю поета особливості його біографії набирають першорядного значення. Максим Тадейович Рильський народився 1895 року. Його батько був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один із предків у 17 столітті був київським міським писарем. Молодий Тадей почув із уст свого діда і записав таке оповідання. Дід був учнем базиліянської школи під час взяття Умані гайдамаками 1768 року. Прив'язаний для розстрілу до стовпа, 14-літній хлопець почав співати "Пречиста Діво, мати руського краю..." Здивований гайдамацький отаман помилував не тільки малого шляхтича, а й усю групу засуджених на смерть поляків і євреїв. Тадей записав і опублікував це дідове оповідання в "Киевской Старине" з приміткою: "для уразумения современности и некоторого предвидения будущего". Згодом сталася "прекрасна авантюра", яка повернула круто життьовий шлях Тадея Рильського і його друзів. Голова київської громади польських студентів університету св. Володимира Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою інших польських студентів-аристократів відкрили собі і публічно заявили, що вони не поляки, а українці. І що їхній обов'язок перестати бути паразитами на тілі народу, вивчити досконало мову, культуру й історію України та віддати все своє життя нації, серед якої живуть. Польські шляхетські кола, що були панами Правобережної України, прокляли відступників, назвали їх хлопоманами. Поки поліція не звернула уваги на доноси, молоді неофіти України протягом кількалітніх вакацій пішки сходили всю Україну, щоб шляхом таких експедицій з першоджерела здобути знання про неї. Ще в останній рік життя Шевченка вони подали до журналу "Основа" свої писані кредо, заснували в Києві "Громаду", яка перебрала від Шевченка-Куліша-Костомарова провід новим українським відродженням. Потім деякі з них стали співтворцями журналу "Киевская Старина".

Тадей Рильський, хоч мав будинок у Києві, постійно жив у селі Романівка, де одружився з простою селянською дівчиною, оставшись на все життя вірний ідеї "прекрасної авантюри своєї молодости". (Ф. Р. Рильський [Некролог]. "Киевская Старина", 1902, XI, стор. 335 - 348).

Тадей навчив свою молоду дружину грамоти. Зате вона передала синові разом з молоком матері рідну мову, пісню, той особливий ліризм, що б'є з поезії Рильського чистим українським джерелом ("З любов'ю до народної творчости я, здається, і вродився", - пише Максим Рильський у нарисі "Із спогадів". Твори, т. І, 1960, стор. 67).

Максим народився в Києві 19 березня 1895 року, але ріс у Романівці на Сквирщині. Тут він мав домашню школу українську, домашню загальну освіту й виховання під рукою батька, що передав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної незалежности і віри в себе, поєднане із скромністю. І хоч батько помер на восьмому році Максимового життя, він забезпечив синові і приватну гімназію в Києві з добрими вчителями, і знання чужих мов та культур, і життя в аристократичних родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.

Київ і Романівка - два бігуни життьової і творчої вісі Рильського. Київ - перехрестя культур, центр клясичної освіти, одне з тих міст імперії, яке відвідували світові театри і музики. Романівка - незрівнянні інтер'єри української природи, пісні, легенди старовини і барвисті цільні душі, гідні пера Гоголя і Шекспіра.

Так склалося, що Рильський ріс у домашній освіті, а потім самоосвіті і праці. Але до офіційної науки в школі не був ентузіяст: після приватної гімназії у Києві вступив на медичний факультет, потім на історико-філологічний, та ні того, ні другого не закінчив. В автобіографічній поемі "Мандрівка в молодість" Рильський признається: "Студентській лаві б слід тут скласти похвалу, але признаюся, що мало я тій лаві в житті завдячую". Домашня освіта з дитинства доповнилася потім самоосвітою. Він жив і вчився разом, то віддаючися розвагам безпечного рибалки й товариша великої кумпанії, то впиваючися працею над своїми і чужими творами. То розкошуючи з представниками своєрідної сільської мистецької богеми, як його друзі селяни Денис Каленюк - співець, рибалка-мисливець і донжуан, і Родіон Очкур - швець, музика-скрипаль, аматор чарчини і запашних оповідань. Від цих друзів, від братів і батька дістав Максим посвячення в розкішний світ гоголівської України.

Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу.

Він цінив цей світ свідомо з дитинства і охрестив його назвою своєї першої, майже в дитячі роки написаної збірки поезій "На білих островах".

Любов - краса - воля

Рильському було тоді 15 років. Головне, чого він навчився за ці перші півтора десятка років життя, - любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди і дійсність. Шістнадцятирічним юнаком він пише:
Люби природу не як символ
душі своєї,
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Вона - це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним -
Живим поетом!
(Твори, т. І, стор. 146)

І так увійшов він у світ ліричної творчости життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любови, краси і волі. У нього мимохіть синтезується грецьке поняття краси як гармонії з барокковим поняттям краси як сили, що творить і єднає найкрайніші протилежності.

Краса не в лініях, не в тоні, не в поставі:
Це повів, риска це, це промінь здалеки,
Що раптом промайне і спалахне в уяві,
Нараз освітливши події та віки...
Спробувавши десятки визначень краси, поет капітулює:
Краса! Збагнуть її - це сонце погасить!
Схилімо ж голови, стулім уста суворо,
І наймудріший там хай никне і мовчить,
Де подив, як огонь, розкрилюється вгору,
Де крізь метелицю одна-єдина мить
Горить розкритому, засліпленому зору,
Де ранить блискавка серця своїм мечем,
Де сльози радости мішаються з плачем!
("Сіно", Твори, т. IV, стор. 38-39)

І, звичайно, краса, як така, як незалежна першовартість життя, є постійним мотивом ліричної і ліро-епічної творчости Рильського.

Із своєї щасливої незахмареної юности Рильський виніс ще один скарб - це почуття волі як найвищого скарбу людини. Волі, що органічно поєднується у нього із творчістю. В одному сонеті він пише, що всю славу, і багатства, і книги, і навіть кохання ніжну кормигу - все він віддав з низьким поклоном Долі:

За день один в широкім чистім полі
Я взяв собі у неї замість них
Веселий сміх, безмежне щастя волі
І ріг - мисливський переливний ріг.

Так на вісі Київ - Романівка виріс великий незалежний поет любови, краси і волі - із цим вантажем урізався його життьовий корабель у льодові поля комуністичного крижаного океану. На нього зразу ж накинулися партійні газети за аполітизм, гедоністичне естетство, декадентство, відірваність від сучасности і соціялістичної революції. Він одбивався як міг: статтями і віршами. "Я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що осталось у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу" ("Моя апологія альбо самооборона". "Більшовик", Київ, ч. 216, 25 вересня 1923). Під кінець двадцятих років, коли вже завис над відродженням ніж гільйотини, Рильський ще захищався далі:
Той клясицизмом очі коле,
А той рибальством допіка,
Той тінь Плеханова - о доле! -
З могили марно виклика,
І всі знайшли, а я шукаю. -
І як їм знати, скільки мук
Таїть у радості й одчаї
Із серця вихоплений звук.

Вражає відвага і впертість Рильського, який захищав незалежність поета, аж доки його не арештували (1931), кинувши приблизно на рік у Лук'янівську тюрму в Києві. Цей арешт означав не поразку, а перемогу поета. За яких 8 - 10 років в умовах терору ЧК-ГПУ-НКВД, під постійним обстрілом і погрозами з боку окупанта поет устиг створити десять книжок першорядних ліричних і ліро-епічних творів та кілька книжок поетичних перекладів, серед яких досить згадати переклади "Пана Тадеуша" та французьких клясиків 17 ст. і французьких парнасців і модерністів. Він здобув перемоги як лірик і поетичний перекладач. Як ліро-епік він тільки приготувався до перемог.

Рильський видрукував за свого життя 35 книжок поезії, з чого 31 книжка лірики і чотири книжки ліро-епічних поем. Сюди не входять повні перевидання. Крім того, він переклав з 13 мов понад чверть мільйона рядків поезії; автор кількох книжок статей, редактор незчисленної кількости різних поетичних та етнографічних видань. Оглядаючись на ці гори виконаної роботи, можна дивуватися, коли ж він мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, богем'ярем-другом? Хто багато працює - той має час... Секрет того чуда також у тому, що він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, як любов. Він любив свою творчу працю так само, як любив жінку, природу, мисливство, життя, - любив для них - не для себе.

Ізнов "Тадеуша" я розгорнув,
Розклав папір, вікно завісив синє,
Знов шляхта гомонить передо мною,
Драпується у романтичність Граф,
Знов ріг мисливський грає над борами
І кида в небо тріюмфальний клич.
Знов я дивую майстрові, що вмів
Такою певною вести рукою
Свавольне панство.

Поряд із цією прикметою любови до творчої праці він посідає те, чого до нього було так мало в нашій літературі: досконале знання, уміння творити, підкреслюю - знання. Інакше сказати - майстерність. А при тому він був перфекціоніст у праці: наприклад, свого конгеніяльного з першого ж видання (1927) "Тадеуша" доробляв майже до смерти.

Але вернімось до списку творів. У цьому списку між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерти Рильського (арешт 1931 року, майже рік у тюрмі). Як поет Максим Рильський немов загинув із своїми товаришами-неоклясиками, слід по яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерти Рильського. 1959 року, в тридцятиліття поетичної смерти, Рильський писав:
Є така поезія Верлена,
Де поет себе питає сам
У гіркому каятті: "Шалений!
Що зробив ти із своїм життям?"

Він був свідомий страшної різниці між вільним і невільничим періодами своєї творчости.

Всі тридцять і одна книжка, написані після 1932 року, не кажучи вже про всі пісні про Сталіна і партію, являють собою (за поодинокими частковими винятками) пам'ятник геноциду, вчиненого над Україною, над її людьми, поетами і культурою. Навіть у ділянці перекладу Рильському не було змоги продовжувати роботу на попередньому рівні "Тадеуша" і французьких клясиків.

Лірика Рильського

Тим яскравіше виступає на тлі того поетичного кладовища 1930-40 років доробок Рильского 20-х років. Книжки лірики: "Синя далечінь" (1922), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Під осінніми зорями" (друга редакція 1926), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомін і відгомін" (1929) - це певний хід на вершини майстерства, дозрівання таланту і його власного стилю. Так само поеми "Чумаки" (1924), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Сіно" (1927), "Кінь" (1927). Поема "Марина", що хронологічно потрапила на фатальну прірву Розстріляного Відродження, вже зіпсована соціологічним диктатизмом. А написана в час війни "Мандрівка в молодість" хоч і має в собі ознаки відлиги, але нема в ній напруги і сили поем 20-х років.

Вивчення лірики Рильського - це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто - найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд - чисто літературний. Ярлик "неоклясики" був зловжитий політично дома, а літературно на еміграції. Неоклясиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких клясових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неоклясики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі назустріч. І саме Максим Рильський був тим неоклясиком, що йшов від неоклясики до нової синтези, нового стилю. ("І всі знайшли, а я шукаю...").

Перше, що вражає в ліриці Рильського, - це багатство її мотивів. До традиційних мотивів української поезії Рильський додав запас мотивів поезії античної і західньоевропейської. Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917-29 років. З цього боку лірику Рильського можна назвати многозначним пророчим звітом про життя, як воно відбилось у душі цього життєлюба. Від бурлескних мотивів Котляревського до "строф залізних" вісниківців, як ось у вірші "Неопалима купина", де встає державний образ Володимира Великого. Від багатства напруженого життя птиць і звірів і миротворного українського краєвиду - до літературних і філософських ремінісценцій, до ясних і темно-бурливих глибин людської душі, до всіх епох людства...

Муза Рильського позначена надзвичайною відзивчивістю, а його поетичне мислення - великою здібністю до асоціяцій. Ці дві прикмети прислужилися до запису його творчих мотивів. Шлях його поетичної інтуїції і мислення здебільша індуктивний, від часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крім тонкого обсерватора, також філософ. Ще мавши тільки 16 років, Рильський писав:
Плюскочуться білі качки
В басейні під тінню каштана,
На крилах блищать крапельки,
А в краплі - життя океана.
Хіба я не крапля мала,
Що світ необмежний одбила, -
Лиш грунту свого не знайшла,
Лиш крила родимі згубила!

Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаємо багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер з його неспокійними героями, тонкий майстер словесної гравюри Ередія, модерністичні повстанці проти клясичної естетики і етики Бодлер, подекуди Ніцше. Барокково всеохопний Шекспір, а далі Шотляндія із романів Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, літературні капітани семи океанів та інші кругосвітні мандрівки у всі часи й епохи, мандрівки в кріслі:
Ключ у дверях задзвенів. Самота працьовита
й спокійна
Світить лямпаду мою і розкладає папір.
Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,
По присмерковій стіні дивний пливе корабель.
Ніби крізь воду, вчуваються крики
чужинців-матросів,
Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,
Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,
І навіва з островів дух невідомих рослин.

Екзотика великих культур і материків, великі плавання "фантастичного брига" Рильського - це не була звичайна собі літературщина, як то твердять і найповажніші критики, починаючи з взагалі дуже прихильного до поезії Рильського академіка Білецького. Відома у мандрівників і каторжан, що живуть на одвіку безлюдних островах і в тундрах безмежних просторів півночі, туга за "великою землею". "Велика земля" - це старі, культурно освоєні країни. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. Це непереможне бажання розбити віковий провінціялізм та штучну ізоляцію своєї країни і включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцінна книга лірики Рильського "Синя далечінь" розчинила навстіж браму, і перед українським читачем Олесевих творів відкрився культурно-історичний краєвид Окциденту з профілем його творця: лицаря, авантюрника, поета, відкривача і будівничого світу. "Синя далечінь" з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури.

Поетична асиміляція Західньої Европи означала європеїзацію України, про яку мріяв Пантелеймон Куліш, почавши її перекладами західніх поетів і оригінальними віршами в західніх поетичних формах. Рильський у цьому ділі вивершував подвиг Куліша.

Мало місця, щоб зупинятися на таких групах ліричних мотивів Рильського, як еротична лірика (тонка і шляхетна у нього), любов взагалі, природа, а особливо людина з незбагненними відмінами її переживань і вдачі. Він усі речі міряв мірилом краси і любови - і тому рідко помилявся. Хочу тільки згадати мотив українського відродження, почуття телюричного здвигу української сили відродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський відчув потребу нового стилю і нових більших форм - поеми.

Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Відціля навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні, ізми його часу - акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув - під впливом і Франка, і символістів - до французьких парнасців. Завдяки цьому поворотові українська поезія дігнала західньоевропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи - від гексаметра і ямба до верлібру - все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. В європейській поезії сонет вироблявся сімсот років, неначе реалізуючи вічну тугу людини за досконалістю. І, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням із провінціялізму, за "великою землею" культури.

У 1925 році Микола Зеров міг уже говорити про риси "неоклясичного" стилю Рильського того часу; із цих рис Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, кляризм, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередности з філігранністю, афористичність. Але вже тоді Зеров помітив у Рильського зовсім нові стильові первні - необароккові. Зеров пише про ці риси поета: "...то розіллється в віршованих рядках капризним потоком майже розмовної синтакси Міцкєвіча ("Човен"), то візьме мотив Франка і до непізнання здекорує і розбарочить строгу архітектурність його монументальних мас ("Мандрівники")".

Юрій ЛАВРІНЕНКО

Українське слово. - Т. 2. - К., 1994.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
(1895-1964)

Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім'ї укра-їнського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Батько походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Його дитячі роки минули в с Романівка на Житомирщині) - в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.

Протягом 1908-1915 pp. Максим вчився в Києві (з третього класу) в приватній гімназії педагога В. П. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту. У 1907 р. він почав друкувати поезії, а в 1910р. видав першу поетичну книжку "На білих островах", друкував поезії в журналах "Українська хата" і "Шлях".

Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: "На білих островах". Так само меланхолійно-романтичні й найменування її підрозділів: "Вінок рясту", "Intermezzo", "З сердечних глибин", "Осінні пісні", "З вечірніх мелодій", "Блакитне озеро"-. З самого цього переліку простежуються ідейно-емоційні домінанти образного світу юного лірика: незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу. Прикметно, що вже на світанку творчого шляху поета вабить осінньо-вечоровий "мінор", а не бадьоро-оптимістичні весняно-вранішні акорди (як-ось раннього Тичину). Якби спробувати вкласти всі головні мотиви й настрої тої книжки в межі одного жанру, була б це, мабуть, елегія (з грец. - жалібна пісня) - лірична п'єса медитативно-меланхолійного змісту, перейнята журливо-сумовитими настроями, мріями й неясними сподіваннями.

Блакитний океан небесний незмірянний
Розкинувся високо над землею,
І хмари-острови пливуть в тім океані.
("На білих островах")

Здається, важко було запримітити у цих, переважно ще зовсім наївних, хоча й досить вправних, віршах печать небуденного таланту. Однак його таки помітили, а молодий композитор Яків Степовий навіть поклав на музику три вірші збірки.

З 1915р. М. Рильський - студент медичного факультету Київського університету, через два роки продовжив навчання на історико-філологічному, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту й переїхати в село, де він вчителював у початковій школі. У літературних колах М. Рильський належав до групи "неокласиків". Сам поет на запитання, хто такі "неокласики", відповідав так: "- А хто такі класики, знаєте?...Це ті, що створили невмирущі твори. "Нео" -новий. Неокласики - нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,- учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український грунт, прищепити їй пагони класичної спадщини". "Неокласиками" іменували неформальне об'єднання українських письменників і критиків 20-х років, до якого належали, зокрема, Микола Зеров (духовний лідер гурту, його програмний голова), Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Віктор Петров (відомий як прозаїк Б. Домонтович), Михайло Могилянський та деякі інші. Усі вони були близькими друзями. Перші четверо разом із Рильським становили славетне "гроно п'ятірне нездоланих співців" (ця поетична формула походить із сонету Драй-Хмари "Лебеді", написаного в 1928р.). "Неокласики" не висували жодної офіційної "платформи". Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова, за спостереженням Ю. Шереха, переважав "чистий" неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво.

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з'являються поетичні збірки "На узліссі" (1918), "Під осінніми зорями" (1918), "Синя далечінь" (1925), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомін і відгомін" (1929). У вірші "Коли усе в тумані життєвому" (збірка "Під осінніми зорями") поет оспівав вічність мистецтва, нетлінність його витворів, по суті сформулював естетичне кредо митця:
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
у музиці, що вроду, всім знайому,
втіляє у небесний перелив;
В тобі, мистецтво,- у малій картині,
Що більша над увесь безмежний світ!
Твої діла - вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.

Ці рядки привели Максима Рильського 1931р. у застінки НКВС. Його звинувачували в причетності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, якої, і це "органам" було добре відомо, насправді не існувало. І хоча через півроку поет був звільнений "за відсутністю достатніх даних для обвинувачення й суду", злам був засвідчений збіркою "Знак терезів" (1932), віршованою повістю "Марина" (1933). З особливою наочністю це продемонструвала "перебудовна" книга "Знак терезів", яку відкривала відома "Декларація обов'язків поета і громадянина" з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: "Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві". Притиск автора на слові "мусиш" тут не випадковий - як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Був М. Рильський і автором "Пісні про Сталіна" ("Із-за гір та з-за високих"...), що співалася передусім завдяки вдалій, з національно-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького. Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності - з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах - М- Рильський тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії - тему патріотизму. В подальших передвоєнних збірках - "Київ" (1935), "Літо" (1936), "Україна" (1938), "Збір винограду" (1940) - М. Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи. "Рабом системи" поет залишається і в повоєнній творчості, у цьому переконують назви збірок: "Чаша дружби" (1946), "Вірність" (1947), "Мости" (1948), "Братерство" (Ш50), "Наша сила" (1952), "Сад над морем" (1955).

У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відро-джуватися, зазвучала по-новому,, справді натхненною мовою: збірки "Слово про рідну матір" (1942), "Мандрівка в молодість" (1942-1944), "Неопалима купина" (1944) і багато інших. У повоєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам'ятну "відлигу" в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського- "Троянди й виноград" (1957), "Далекі небосхили" (1959), "Голосіївська осінь" (1959), "В затінку жайворонка" (1961) та ін. Збірка "Троянди й виноград" була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий періоду розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику "Синьої далечіні", кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила;
Троянди й виноград - красиве і корисне.

Образом поезії "Третє цвітіння" дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Сам Рильський ось як розкриває сутність цього образу: "Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки". І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві "сузір'я кіп", "ллється дзвін коси серед густих отав" тощо. Саме цієї пори зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:
Отак подивишся - і серце аж замре,
А надто як воно уже, на жаль, старе -
Чи то підтоптане… Держімо у секреті,
Чому ми, друже мій, цвітіння любим трете!

Ці поезії чутливо відгукнулись на нові явища суспільної само-свідомості, ідеї гуманізації, "олюднення", душевного "відігрівання" людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра - ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і "пам'яттю серця" створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу "завершальних" книг.

Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографії та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР(1943) та АН СРСР (1958). Він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Поет помер 24 липня 1964 р. після тяжкої хвороби (рак).

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра - не-звичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики "Бабине літо" (К-, 1967) - новели, оповідання, етюди. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірка "На узліссі", "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Крізь бурю й сніг", "Тринадцята весна", "Де сходяться дороги", "Гомін і відгомін", "Троянди й виноград", "Далекі небосхили", "Голосіївська осінь", "В затінку жайворонка".

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Новиченко Л.М. Поетичний світ Максима Рильського. У 2 кн. К., кн.1 - 1980, кн. 2 - 1993.
2. Ільєнко І. Жага: Труди і дні Максима Рильського,-К., 1954.
3. Стеценко О. Тема кохання в творчості Рильського//Дивослово.-1995.-№ 10-11.

Максим Рильський «Красиве і корисне»




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.