Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » "...Співаю, тож існую"
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





"...Співаю, тож існую"

Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосунків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Я не людина, я рослина,
а часом я мале листя...
Живу, терплю, й умру, як всі звірята...
Звірята й зорі, люди і рослини -
у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине...
("З зелених думок одного лиса").

Існування мислилось поетом як вічно змінне і життєстверджувальне. Хід думок у визначальному для творчості Антонича вірші "Пісня про незнищенність матерії" йде від часткового до загального - в світі панує колообіг, постійне народження одних речей і відмирання інших. Але трагічність людської долі (народитися, щоб вмерти?) не лякає поета. Він оптимістично дивиться на світ, бо в ньому панує народження.

Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл - писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Антонича є мистецтво. Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя - осягти безсмертя.

Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш "Вітер століть" з посмертної книги "Зелене Євангеліє". Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права. Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

Ось таємничіша природа
в безмежно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої...
("Елегія про перстень молодості").

Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, перешкоджає свободі і щастю.

Хто сіє кров, той жне ненависть
("Слово про чорний полк").

Так відповів Антонич тим, хто вбачав у насильстві шлях до удосконалення світу.

Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра. Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, "Антоничева поезія - це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи".




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.