Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Людина - головний герой Олеся Гончара
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Людина - головний герой Олеся Гончара

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашнiй фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опублiковано лише початок трилогiї "Прапороносцi" - i раптом критика заговорила про нього як про зрiлого художника. Для письменникiв його поколiння визначальною, випробувальною в життi й творчостi смугою стала друга свiтова вiйна. Пройшовши курс її "окопних унiверситетiв", Гончар винiс звiдти сумнi враження про руйнiвнi сили життя i з допомогою слова став стверджувати протилежне - "сильне, поетичне, непокорене, бунтiвливе, незаплямоване, пiднесене, красиве, творче в людинi".

На рубежi 50-60-х рокiв у авторовому осмисленнi вiйни вирiзняється з найбiльшою очевиднiстю мотив утвердження духовної стiйкостi людини в умовах вiйни. В романi "Людина i зброя" не випадково центральнi постатi - це вчорашнi студенти-iсторики, а одному з них - Богдановi Колосовському - доводиться виявляти свiй стоїцизм не тiльки в протистояннi фашистському оточенню, а й тоталiтарному режимовi, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої митi посягнути й на нього самого.

У романi оголюється ситуацiя, за якої людський iндивiд у "цивiлiзованому" XX ст. опиняється в трагiчнiй самотностi. Єдине, що утримує ще його "на рiвних" у цьому свiтi, це - любов. Поетизацiя любовi в "Людинi i зброї" контрастує з воєнним божевiллям.

Тему згубного впливу зброї на людину О. Гончар пiдносить до вершин трагедiйного звучання. Але є певна вiдмiннiсть i навiть полемiчнiсть у трактуваннi цiєї теми українським письменником i деякими зарубiжними майстрами, котрi так чи iнакше зверталися до неї, скажiмо, - Е. Хемiнгуеєм ("Прощавай, зброє"), Е.-М. Ремарком ("Час жити i час вмерти"), Г. Бьоллем ("Де ти був, Адаме?"). Якщо в згаданих майстрiв тема поколiння, обпаленого чи то Першою чи Другою свiтовими вiйнами, трактується як тема втраченого, загубленого поколiння, то провiдний акцент О. Гончара - все-таки на незнищенностi людського в людинi, що особливо всебiчно вiдтворено вже у романi "Циклон".

Цей роман став своєрiдним продовженням "Людини i зброї", образнi системи в ньому мають широту асоцiацiй та глобальний характер - асоцiюються тут не окремi деталi життя, а епохальнi його пласти (циклон як фашистське нашестя i циклон як стихiя природи); той же принцип - в основi розкриття психологiчної напруги в душах героїв: Богдан Колосовський i його побратими-оточенцi, якi були "на самому сподi життя", у фашистському концтаборi, сьогоднi знiмають фiльм про той концтабiр й своє поколiння i водночас ведуть боротьбу з природною стихiєю. В осмисленнi цих випробувань О. Гончар вiдкриває незнищенне начало в людинi.

Не менш цiкаво розкривається ця якiсть i, так би мовити, у "мирнiй" творчостi О. Гончара, де з плином часу прозаїк все бiльше заглиблюється у сферу фiлософських, моральних й естетичних проблем, якi хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумiв про саму сутнiсть людини, її роль i мiсце у сучасному свiтi.

До незвичайно складного способу, як висловився Д. Павличко, "схрещення" найболючiших свiтових проблем "столиць на дорогах одного українського села" вдається О. Гончар у романi "Тронка". З яким моральним i духовним багажем стоїть людина на порозi третього тисячолiття? Чи не розгубила вона чогось украй важливого на нелегкiй дорозi? Яка доля у планети, що починає задихатися вiд надпромислової потужностi та перебуває у постiйному страху перед екологiчною чи ядерною загрозою? Де вони, тi витоки гармонiї, що їх так нервово i так болiсно шукає сучасник? Втiшатися слiд з того, що назавжди вiдiйшли у минуле лiта уповiльнених швидкостей, чи доречнiше поставити питання так, як це робить головний персонаж Заболотний: швидкостi, взятi самi по собi, - чи наближають вони людину до щастя?

Та чи не найповнiшою мiрою жадоба "оволодiти iстиною людського буття i людської iсторiї в усiх її розтинах i вимiрах" (П. Загребельний) характеризує роман "Твоя зоря", що його з повними пiдставами можна б назвати твором про шляхи i напрямки сучасної цивiлiзацiї. Власне, спiвставляються тут двi цивiлiзацiї: нинiшня, надiндустрiальна i, уповiльнена в швидкостях, кiнця 20-х - початку 30-х рокiв, причому анiскiльки не на користь першiй. Водночас автор цiлком свiдомий: скiльки не сумувати б за минулим, вороття до нього вже не буде. Але... Хоч на хвилину затримайтеся у своєму поспiху, люди кiнця XX столiття, дух переведiть, розгляньтеся навколо: вiдкинувши давнi цiнностi, чи замiнили ви їх кращими, тривкiшими? Чи стали хоч на йоту добрiшими та людянiшими? - нiби звертається до нас письменник. Гострота змiсту "Твоєї зорi" - в послiдовному наголосi автора на можливих катастрофах у людських душах i потребi у зв'язку з цим шукання нових iдеалiв у життi. Головний герой "Твоєї зорi" Кирило Заболотний, перебуваючи в якiйсь зарубiжнiй країнi з дипломатичною мiсiєю, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсацiйне живописне полотно, на якому, за повiдомленням преси, зображена "слов'янська мадонна"; художнiй смисл цiєї дороги прочитується в романi як шлях до краси, до iстини. Ностальгiя цього роману - не просто печаль за минулим, а печаль за природними печатками життя. Не має права, не повинна людина спотворювати власну природу, не може бути їй виправдання за стрiмке наростання у свiтi руйнiвних сил.

Поставленi поряд, "Собор" i "Твоя зоря" складають своєрiдну дилогiю - як ланки єдиного роздуму про призначення людини на землi. Є у романi епiзод, в якому пiдлiток Лiда Дударевич вигукує: "Якi ви щасливi!.. Скiльки хороших людей зустрiчалося вам у життi... Ви жили на теплiй планетi". "А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз похолоднiшало?" - запитує Заболотний, але дiвча змовчало. Не вiдповiв Лiдi й Заболотний, однак кiлькома сторiнками пiзнiше, роздумуючи над долею чи то канадського чи американського юнака, вiн робить висновок: "Нещаснi дiти всепланетного похолоднення". Зрештою, узагальнює прозаїк, планета на всiх одна, i кожен, хто живе на нiй, несе часточку вiдповiдальностi за дорогу в майбутнє. Як каже про цю вiдповiдальнiсть Заболотний, "є вчинки, котрi сьогоднi мають сприйматися як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти - вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх i за все".

Простежуючи, як письменник розробляє у своїй творчостi тему збереження i нагромадження у свiтi енергiї гуманностi та доброти, необхiдно водночас пiдкреслити: той загальнолюдський вiдгук, що його здатна виклика ти Гончарева проза, має своєю першопричиною глибоке нацiональне вкорiнення його слова. Усi найкращi, наймилiшi барви i тони рiдної України бринять у його словi, повсякчас звучить тут симфонiя нацiональної iсторiї, гордiсть за приналежнiсть до свого талановитого i працьовитого народу сповнює найсвiтлiших героїв письменника.

Але сам О. Гончар стверджує, що його основне завдання - вiдкривати в людських душах "джерела свiтлi i здоровi", хiба ж не сам вiн зiзнається, що надає перевагу зображенню людей "зi свiтлом у душi", хiба не сам означає власний спосiб письма як "поетичний" чи "критичний" реалiзм? Так, далебi, воно i є: О. Гончар є одним з найсвiтлоноснiших художникiв сучасної доби, котрий повсякчас нагадує: "Мистецтво та лiтература покликанi стояти на вартi духовностi людини, берегти й у вiк НТР поетичний початок життя, первiсний вогонь краси".






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.