Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест")
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест")

"Я свою душу пустив у душу
народу, i там я почорнiв з розпуки".
/ В. Стефаник /

Василь Стефаник писав коротко, влучно i страшно. Кожна його новела - це окрема картина трагедiї селянського життя. Доля подарувала йому можливiсть жити серед прекрасної природи Карпат - вiн народився у селi Русовi неподалiк старовинного Снятина, що на Станiславщинi (нинi Iвано-Франкiвська область). А писав вiн не про лiси i полонини, а про трагедiї людськi. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Менi здається, саме тому й писав вiн страшно, бо болiло йому дуже... Його батькiвщина - це просто рай. Тут би жити людинi й радiти. Але люди тiкають з його рiдних Карпат, кидають рiдну землю...

Новела "Камiнний хрест" - це ще одна сторiнка трагедiї захiдно українського селянства. Iван Дiдух, головний герой твору, змушений покинути рiдне село, своє господарство, яке наживав потом i кров'ю: "То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi жили виступали". Вiн, як i тисячi селян Захiдної України, вирiшив вибратися в далеку Америку, в прославлений "обiтованний край". Вiн їде туди заради своїх дiтей - сини почули про Канаду, про райське життя в нiй i не хочуть бiльше лишатися в Галичинi, терпiти злиднi.

А Iван весь вiк прожив тут, у цьому гуцульському краї. Тут би хотiв i померти... Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже вiн вже старий, немiчний.

Дiстався Iвановi у спадок пiщаний горб - це i вся земля! На цьому горбi i пiдiрвав Iван своє здоров'я: носив важкi мiшки з гноєм, удобрював землю. Оберiгав його, як дитя. На ньому ж хотiв i бути похованим. Перед вiд'їздом до Канади вiн затяг на горб камiнний хрест, де викарбу вав своє i жiнчине iм'я. Iван знав, що вже нiколи не повернеться на батькiвщину. А цей хрест - це його умовна могила, а для односельцiв - пам'ять про сусiда.

Особливо вражає в новелi сцена прощання з сусiдами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живi! Вони нiби ховають себе живцем.

Василь Стефаник передав почуття тих, хто їхав за океан ще в тi далекi роки (мається на увазi емiграцiя кiнця XIX ст.).

А що дiється на Українi зараз? Люди їдуть, шукаючи притулку десь у чужих свiтах. Їдуть, шукаючи достатку, матерiальної рiвноваги.

Чи всiм їм там добре, на чужинi? Хто знає. Може, комусь i краще. А хтось, можливо, тужить i в ситостi. Бо не той там снiг. I солов'ї не тi. I матiолою не пахне вечорами.

Менi дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Україна стане багатою i економiчно незалежною. Щоб не їхали нашi люди свiт за очi у пошуках кращого життя.

Коли це буде? Сподiваюсь - буде. Бо нам тут жити. I дiтей ростити. I пiсень спiвати.






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.