Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » "Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi..."
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





"Дозволь менi, мiй вечоровий свiте, упасти зерном в рiднiй сторонi..." (за творчiстю Василя Стуса)

Людям краще щоб було
жити,
попiд косами лягло
жито.
/ В. Сосюра /

Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть народи. I навiки залишаються в народнiй пам'ятi тi, кому Батькiвщина, рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу.

Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Українi, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це, насамперед, добродiй. Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi".

З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах. Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним "стояла Україна, її пригноблений народ".

Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза?

Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася його сповнена вiри i надiї пiсня:

Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори,
Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!
Вперед, керманичу!
Хай юнiсть догорить -
Ми вiдданi життю,
i нам вiддастся в славi!
("Не одлюби свою тривогу ранню")

Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм - панувати у його вiршах:

Народе мiй, коли тобi проститься
Крик передсмертний i тяжка сльоза
Розстрiляних, замучених, забитих
По соловках, сибiрах, магаданах...

Бiльш за все болить йому за долю України: тоталiтарна iмперiя змушує забувати про її iсторiю, закриваються українськi школи, проводяться арешти кращих представник iв нацiональної iнтелiгенцiї. "Як може розвиватись нацiональне дерево, коли йому вiдрубано пiвкрони?" - ставить вiн у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває iсторикiв та письменникiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю:

... не рюмсати на порiддя,
Коли твiй гайдамацький рiд
Рiжуть линвами на обiддя
Кiлька сот божевiльних лiт.
Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає:
...I зважитись боротися, щоб жити,
I зважитись померти, аби жить...

Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i меншого...

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок правди i духовностi.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь", - писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн "не крицевий", i тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила
I благословила в свiти.
I добре, що не зумiла
Мене вiд бiди зберiгти.
("Господи, гнiву пречистого...")

Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: "Це щастя: мати таку долю, як у мене... Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi".

Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей i України була сильнiшою.

Як добре, що смертi не боюсь я
I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,
Що перед вами, суддi, не клонюся...
("Як добре те, що....")

Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдної землi. Вiрив поет, що упаде "зерном в рiднiй сторонi", сподiвався, благав долю, щоб так сталося...

Та хiба зовсiм не судилося це йому?

Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам'ятi. У пiснi. У тому, що сьогоднi Україна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх перемог, i реально - вiхою в iсторiї української лiтератури.






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.