Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Вiдкриваю свого Павла Тичину
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Вiдкриваю свого Павла Тичину

Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвiв у молодi роки, коли з'явилися "Сонячнi кларнети" (1918), "Замiсть сонетiв i октав", "Плуг" (1920), "В космiчному оркестрi" (1921), "Золотий гомiн" (1922), "Вiтер з України" (1924). Це справдi неперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людських почуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi як надiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз про "непослiдовнiсть" поета, його "роздвоєнiсть", але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитоки трагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два поети. Саме таким побачив я "свого Тичину".

З одного боку - "Ви знаєте, як липа шелестить", "Коли в твої очi вдивлюся", "Пастелi", "Пам'ятi тридцяти", "Загупало в дверi прикладом". З другого - "В iм'я людини", "Партiя веде", "Комунiзму далi виднi". Дуже хочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбили його, як я.

Ось вiн постає перед нами автором "Сонячних кларнетiв": молодий iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено шукає вiдповiдi на питання: в якому зв'язку перебувають природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтi взаємопов'язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами:

Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки бiжать -
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душi моїй
так весело.

Та поступово подiї першої свiтової вiйни переконують П. Тичину, що цей оспiваний ним свiт такий далекий вiд гармонiї. Але молоде серце прагне добра, вiрить у добро i творить його, - так з'являються вiршi циклу "Енгармонiйне", "Хтось гладив ниви", "Блакить мою душу овiяла". Менi здається, що саме вiра в гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв i сучасникiв. А ще - передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки:

Гей, вдарте в струни, кобзарi,
Натхнiть серця пiснями!
Вкраїнськi прапори вгорi -
Мов сонце над степами...

I знову - радiсть, свято, небувале пiднесення у "Золотому гомонi". Та з'являється передчуття бiди:
Чорний птах - у нього очi - пазурi!
Чорний птах iз гнилих закутiв душi,
Iз поля бою прилетiв,
Кряче.

Чи це - не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, що проляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi ("курки спустили в матiр i отця")?

I знову - незважаючи нi на що - життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогу сили добра, в силу народу:

Я - невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвiчний дух.
Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! - з сонцем, голубами.

Але мрiя так i залишилася мрiєю. Україна була приречена. Революцiя 1917 року замiсть соцiального визволення принесла на українську землю рiки кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу. Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся її. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Україну, за свiй народ:

Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?
Хто у твоє серце нiж загородив?

Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо "рубались, бились рiднiї, свої"; а тi, кого вважали братами, зрадили Україну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, є прозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона - очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Менi здається, що саме тут i мiстяться тi першовитоки "роздвоє ностi" Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина - генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна не погодитися!

Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн, я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiх землякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальному митцю за його серце i талант.






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.