Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » ТАРАС ШЕВЧЕНКО СОН
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





ТАРАС ШЕВЧЕНКО СОН

(Поема (комедія))

Поема починається ліричними роздумами автора-оповідача. У кожного своя доля і свій "шлях широкий": хто зводить кам'яні мури, хто руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто обирає ближнього, а хто потайки "гострить ніж на брата". Лицемір удає з себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає слушного часу, аби комусь "запустити пазурі в печінки". Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов'ю до "отечества", з якого між тим "кров, як воду, точить".

Але всі мовчать, "як ягнята", наче так і треба, бо немає Бога на небі. Уярмлені люди вмирають у неволі, чекаючи раю на тім світі. Та даремно, бо його не буде. Автор просить усіх схаменутися, згадати, що і бідні і багаті - люди, "Адамові діти".

Такими були думки оповідача, коли він нібито п'яний повертався з бенкету. Дома ліг спати і побачив сон, що здивував би будь-кого. Приснилося йому, буцімто летить над землею сова, а він - за нею слідом. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться люди. Він прилітатиме до України тільки на розмову:

Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане. Поки твої малі діти На ворога стануть.

Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилась чарівна картина "повитої красою" країни, яка

Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає... І нема тому почину, І краю немає!

Але душа того, хто все це спостерігає, плаче і сумує, бо у тім раї

Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне.

Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, якої відцурались батьки і не приймають чужі люди, а панич, що її збезчестив, і гадки про це не має, розважаючись з іншою.

Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. А Бог, якщо й бачить із-за хмари людські сльози й горе, то не допомагає людям.

У ріднім краї немає щастя, і оповідач вирішує пошукати раю хоч на краю світа. Тяжко йому покидати матір-Україну, та ще тяжче дивитися на її сльози і убогість.

Полетівши за совою, він потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом "бори та болота", а людей немає. Та ось стало чути, як десь під землею гудуть кайдани. З-під землі, мов із домовини, стали виходити на світ не мерці, а закуті в кайдани живі люди, каторжники. Вони видобувають під землею золото, аби наситити ненажерливого (царя).

Серед каторжників не тільки злодії і розбійники. Є тут і затаврований, закутий в кайдани революціонер, "цар волі", що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей:

А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти, Кому ти їх, друже, кому передав? Чи, може, навіки в серці поховав? О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай! Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

І знов оповідач летить над землею. Дивиться зверху на хати над шляхами та міста з багатьма церквами, а в цих містах, мов журавлі, вишукуються муштровані солдати-москалі.

Далі він бачить унизу велике місто на болоті, де скрізь "церкви, та палати, та пани пузаті". На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей вимагає хабаря за те, що потайки проведе оповідача у царські палати.

Але оповідач, відхиливши його послуги, став незримим і сам потрапив у палати, де побачив пихате панство і царя з царицею:

...аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Оповідач дивується, що поети -"віршомази" порівнювали це жалюгідне створіння з богинею.

За царями йшла сила панства, і кожен з цих панів намагався стати ближче до коронованих осіб:

...може вдарять Або дулю дати Благоволять, хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.

Сердитий цар таки дав ляпаса своєму найстаршому придворному, той - нижчому чином, адалі вже пішло мов по ланцюжку - кожен намагався вдарити меншого від себе, аж поки бійка не вийшла з царського палацу на вулиці.

Оповідача здивувало, що все це сприймалося як царська милість і супроводжувалося радісними вигуками городян:

"Ґуля наш батюшка, ґуля! Ура!., ура!., ура!"

Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитись столицю і був вражений цим дивним видовищем, адже розкішне місто збудоване на болоті дуже дорогою ціною:

Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво... отут крові Пролито людської - І без ножа...

На одному боці ріки чути дзвони Петропавлівської фортеці, на іншому - стоїть пам'ятник Петрові І (тому, що "розпинав нашу Україну") від Катерини II (яка "доконала вдову сиротину").

Оповідач зажурився, згадавши сумну історію України. Адже це на козацьких костях побудовано столицю Російської імперії, а у темниці замордовано наказного гетьмана Полуботка. Цар зідрав шкуру з українців, щоб пошити з неї собі багряницю і закласти у цій "новій рясі" багаті церкви та палати.

Зійшло сонечко, і оповідач уздрів інший Петербург - місто, де люди тяжкою працею заробляли собі хліб насущний. Серед чиновників, що поспішали до Сенату, він побачив чимало своїх земляків, які зріклися рідної мови, пишуть папери і деруть хабарі, зневажаючи свою неньку Україну.

Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Побачив там сердитого, як ведьмідь, царя, що гримав на панство, на челядь та на москалів.

А коли від його крику всі провалились у землю, цар залишився безпорадним, нікчемним і зовсім не страшним, мов кошеня. Він здався оповідачеві таким чудним, що той навіть засміявся.

Почувши сміх, цар знову розлютився і зикнув на оповідача, який перелякався і... прокинувся.

Так закінчився цей надзвичайний "сон" - диво, що сниться тільки "юродивим та п'яницям".






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.