Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » ГРИГІР ТЮТЮННИК ЗАВ'ЯЗЬ
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





ГРИГІР ТЮТЮННИК ЗАВ'ЯЗЬ

Дід Лаврін питає онука, куди це він налагодився, і підсміюється, ніби й справді щось про нього знає. А що тут такого, що хлопець нову сорочку надів і волосся на голові прислинив,- може, він на збори йде?

У хаті потемніло так, що й по кутках цвілі не видно. Картопля біліє - попускала паростки, в землю проситься.

Пора хлопцеві вирушати.

Бере пляшечку одеколону, поливає носовик, а дід сміється. В'їдливий страх! І Миколка (так звуть хлопця) знає чого.

Тож було, як вечір настане, то дід і починає розказувати, як їм у австрійському полоні жилося. А взимку колядок разом співають на печі: дід басом, а Миколка - альтом.

"А тепер - минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок..."

Хлопець іде до дверей, а дід застерігає, що, мовляв, як жениться на тій прояві, то кислиці йому снитимуться. Миколка просить діда перестати, а він своє: "Бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!"

"- Просто в неї міцний характер,- кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.

- Еге ж,- бубонять,- і тюрма міцна, та чорт їй рад..." Хлопець хряпає дверима й виходить на поріг.

Надворі пахне молодим листям, торішніми бур'янами і мокрим попелом. Садок уже відцвів і густо вкрив землю білими пелюстками.

Десь далеко в степу тремтить червона заграва - видно, трактористи палять стару солому.

Миколка йде садом на край вулиці, до провалля, і вже здалеку бачить маленьку білу постать. То - Соня. Жде... Хлопцю здається, що він ширшає в плечах, твердішає його крок і ось-ось підлетить. А от голосу - нема...

"- Соню,- белькочу шепеляво й противно,- це ти?

- Ні, це не я,- озивається вона й потихеньку сміється.- Це - мара..." Потім міцно бере хлопця під руку і пропонує показати сніг у проваллі. Вони лізуть у чорну холодну прірву, підпираючи один одного плечима. У проваллі справді пахне талим снігом, а під ногами щось рипить і гуде.

Соня закидає голову і лоскоче підборіддя юнака гарячими губами: "Бач, крига... а ти не вірив".

Очі у дівчини якісь дивні: наче й злякані трішки, й сміються. "У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться...

"А що,- думаю,- як я її поцілую, а вона мене - в пику? Буває ж таке. Он і в кіно показують... - і шия перестає гнутися, дубіє".

А Соня вже й не сміється, сердита якась. Ні, вирішує хлопець, краще другим разом. "Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:

- Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?

- Ого, коли б ні! - вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку".

А Соня сердито пручається з рук і ошпарює злим поглядом. "- Пусти! Силач...

- Підсковзнувся,- мимрю,- хіба ж я винен, що тут слизько?" Соня норовисто відвертається і мовчить. А в Миколки перед очима з'являється насмішкувате лице діда Лавріна. Може, він і правду казав, що - кислички снитимуться...

Згадка про діда робить хлопця сміливішим. Він рішуче починає видиратися з провалля.

"- Миколко, а я? - жалібно шепоче Соня.

І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

- Навіщо ж ти...аж за вухо, дурненький... - видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно.- Ходім уже, бо тут холодно". Миколка не допомагає дівчині, а майже виносить її вгору на руках. І почуває, що сили в нього, немов у вола. Соня озирається і говорить, що як чудно - кругом садки цвітуть, а там, у проваллі, сніг...

" Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.

- Ти не змерз? - питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:

- Та н-наче ні..."

У степу вже майже розжеврілось, а в борознах, наче сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. "Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав'язь.

Соня мріє: якби їй таке намисто - вік би не знімала. А Миколка обіцяє, що як вивчиться на шофера, то обов'язково купить.

Дівчина говорить, що вишиватиме йому сорочки, гарні-прегарні, кращі, ніжу лавці продають. "Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором'язливий шепіт:

- В сто раз кращі... милий... в тисячу! А далі вже нічого не бачу і нічого не чую..."

Потім вони довго ще сидять на лавочці, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо мчать ранні машини на базар і шофери кричать з кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.

Розходяться далеко за північ, ледве переступаючи "солодку пекучу спрагу".

На порозі хлопець ще трохи постояв, слухаючи, як Соня тихо клацає засувом і причиняє двері.

І раптом із-за садка вивертається дід "у кухвайці й з вилами". А над деревами клубочиться дим.

"Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде... зав'язь",- наказує дід.

Миколка прожогом кидається у садок, нагрібає сякого-такого палива і розкладає вогонь аж на межі, щоб дим тягло і на Сонин садок.

"- Та не там, ближче до сада розкладай! - сердито гукають дід.

- Нічого,- одказую так, як вони мене вчили,- буде в людей - буде і в нас...

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу..."






Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.