Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Українська ментальність у творах Уласа Самчука й Івана Багряного
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Українська ментальність у творах Уласа Самчука й Івана Багряного

В усі часи, а особливо в більшовицьке лихоліття 1930-60-х років, представники вітчизняної інтелектуальної еліти поставали перед питанням: "Що ж ми за народ такий?", усвідомлювали, як зараз модно говорити, необхідність визначення української національної ідентичності. І якщо на терені материкової України акцент на окремішності нашої нації був справою підсудною, то в діаспорі це питання вилилося в низку наукових досліджень і вартісних художніх творів. Так, особливого розголосу отримали розвідки щодо українського національного характеру, оприлюднені філософами Миколою Шлемкевичем, Володимиром Яневим, Іваном Мірчуком і Олександром Кульчицьким.

Не лишилися байдужими до цієї животрепетної проблеми й письменники. Скажімо, Улас Самчук у романі "Марія" рішуче наголосив на віталізмі української людини. Письменник пропонує таку схему селянського світобачення. Селянин живе в гармонійному, замкненому світі, де все відбувається за неухильною Божою волею. Ґрунт людського життя складають: сімейна злагода, діти, праця. Нормальна сім'я та, де лідером є чоловік, а жінка - помічницею. Шлях до щастя - спізнати своє призначення, полюбити його й радіти йому. Бог благословляє трудівників, а людина лише вибирає, буде вона відповідати Божому задуму чи піде шляхом занепаду. Селянин вірить, що ніяке зло Бог не залишає поза увагою. Спокута - єдино можливий вихід для порушників існуючого правопорядку існування.

Автор змальовує привабливий образ трудівника-селянина, головного годувальника суспільства. Найперший сільський "підприємець", якого ми зустрічаємо в тексті, - Мартин Заруба, у котрого наймитувала Марія Перепутько до свого заміжжя. Внутрішній потенціал Заруби настільки великий, що, якби не припинення НЕПу, він міг би стати аграрієм або фабрикантом. Це порядна, щедра, організована людина; релігійна, беручка; сприймає працю як засіб самоствердження, як своє призначення.

Єдність із землею, працьовита українська вдача відновлюють селянське буття після будь-яких криз. Прикладом цього є Маріїне життя. Зі самого початку головна риса української ментальності Марії - насолода життям, прагнення до життя. Вона швидко вчиться самостійності, працюючи з року, забезпечуючи себе з дев'яти років і відстоюючи свої права у вуличних іграх. Марія прагне знання, освіти, якщо не для себе, то для своїх дітей; любить Корнія не за його неіснуюче багатство, а за життєву силу: оптимізм, рішучість, енергійність, легку вдачу. Любов для неї - не розвага, а смисл життя: "На сходах (церкви) Корній. Сходи піднімаються і опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця". Особливо реалістичним робить її образ сприйняття життя як найвищої цінності: коханий пішов на шість років у матроси, від нього жодних відомостей. У той же час до неї вчащає багатий господар Гнат Кухарчук. Марія намагається не зважати на нього, вона пам'ятає обіцянку, дану Корнієві. Але вона просто жінка, яка потребує уваги, красивих речей і одягу, тим паче, що Корній їй нічого не купував. І Марія звикає до Гната, водночас до останнього перевіряючи його вірність кпинами й відмовами. Та Корній і не думає писати, і вона "не поспала кілька ночей - і випила з Гнатом могорич". Удаваний аморалізм і пристосуванство такої поведінки пояснюється прагненням української людини вижити попри будь-що, дати шанс на виправлення своїх помилок нащадкам.

Говорячи про Івана Багряного, варто запитувати слова літературознавця Юлія Войчишин: "своїм памфлетом "Чому я не хочу вертатися на "родіну" він (Багряний) задекларував права і гідність української людини. У всіх своїх літературних творах, що слідували після цього, Багряний розгортав ту саму ідею боротьби за гідність власного "Я", ніби хотів цим утвердити її, тільки в ширших розмірах. І Петро в романі "Огненне коло", і Григорій Многогрішний в "Тигроловах", і Андрій Чумак в романі "Сад Гетсиманський", а врешті і Максим Колот в повісті "Людина біжить над прірвою" - це втілення мрії Багряного, якою повинна бути українська людина, це його віра, що такою саме ця людина і є". Автор наголошує, що історію творять особливі люди разом із своїм народом - вихідці з мас, розвинуті, себестворені, кращі його представники, які через всебічне інтелектуальне, національне, фізичне самовдосконалення постають творцями ідей: "І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не знає компромісів, рішуча і непримиренна приходить як заперечення". Цей принцип, між іншим, проявляється в черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості.

Заклик переглянути традиційну версію вітчизняного менталітету міститься в роздумах Петра й Романа в повісті "Огненне коло". Автор на прикладі вчинку чільного представника старої української шляхти доводить однобокість "жіночого", нерозважливого й безпринципного, "вселрощаючого" міфу України: "Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій-таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й... Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний... Бо то був "воріженько"... А нас от наші "воріженьки" ніколи не випускали живими і не випустять... Ех, біда наша! (...) Спадкова біда нашая...".

З одного боку, ця самодостатність "нових українців" розходиться з традиційним, похідним від фольклору, портретом українця-селянина - добродушного, відкритого, емоційного (та навіть портретом козака) і часом може викликати негативне ставлення читача. З другого боку, цей тип характеру з'являється у виняткових умовах і не виключає толерантність та повагу до інших, доброту й альтруїзм. Й варіант українця-надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне запровадження його в реальність.

Саме в таких ситуаціях самодостатність персонажів і стає у пригоді. Ліричний герой поезії "Перепілка в житі - радість..." закликає до молодецтва й войовничості, поеми "Мечоносці" - до непереможного оптимізму, прийняття життя в усіх його негативних проявах владно змінити його устрій. У "Баладі про серце" ув'язнений юнак перед стратою переживає дійсно "вогненне випробування" - зраду й прокляття матері. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім'я людини. Літературознавець Олександр Ковальчук гадає, що ця надприродня стійкість "пояснюється... шляхетністю натури... прагненням іти назустріч небезпеці, "надзвичайною відвагою", а витоки філософії Андрія Чумака (роман "Сад Гетсиманський") полягають в особливостях українського менталітету: "на "землі страху" народжується безстрашний народ".




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.