Материалы | Шпоры | Тесты | Книги | Софт | Тесты ЕГЭ
 
 
Головна » Українська література » Релігійність доби атеїзму: "Сентиментальна історія" Миколи Хвильового
Предмети
Астрономія
Біологія
Географія
Історія
Математика
Рос. літ.
Укр. літ.
Укр. мова
Для вчителів укр.м та л.
Фізика
Хімія


Онлайн тесты по ЕГЭ



Бібліотека української літератури


библиотеки





Релігійність доби атеїзму: "Сентиментальна історія" Миколи Хвильового, "Людина і зброя" Олеся Гончара

Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в "прогрес" - технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, "людство йде вперед, людина лишається на місці". Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.

В основі оповідання Миколи Хвильового - "сентиментальна історія" Б'янки. Ця жінка представляє новий тип української людини - людини доби "активного романтизму" або "романтики вітаїзму". Це сильна, вольова натура, яку не задовольняє буденне існування. До поклоніння революції її "навернув" брат, який загинув на фронті. Це був "дикий і тривожний час, коли люди ходили голі й голодні й були велетнями й богами", але у мирний час ідея світової революції не здатна наповнити "людське життя. Комсомольський (або, за старою вимовою, комольський) осередок у її селі роз'їдає формалізм і "нова дичавина... азіатчини" (натяк на вторинність, приниження українців російською компартією, про це також писав Борис Антоненко-Дави-дович у повісті "Смерть"), і побожне ставлення Б'янки до старих ідеалів не знаходить підтримки: "Мені було відкрито дорогу до комолу, але я рішуче відмовилась вступити туди. Мене ненавиділи за це, бо знали, чому я стою осторонь. (...) Я пам'ятала, скільки відважних ко-мольців загинули в часи горожанської війни, і частенько десь у кутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолі, була якась розгнузданість. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою".

Шукаючи смисл свого життя, вона залишає сім'ю, їде до міста й там наполегливою працею забезпечує собі побутову свободу. Вона шукає тих "велетнів і богів" - надлюдей, які були б зразком для неї та її товариством, фактично, шукає комуністичних "святих". Але зустрічає тільки втому й розчарування: "...Я вам заздрю тому, що ви (Б'янко) людина нового покоління, і для вас наші терзання - порожній звук. ...Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не зможете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни. (...) Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того, ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично це були зразкові люди".

Сучасне місто - царство плоті й розпусти. Діловод Кук свій потяг до Б'янки не готовий підкріпити своєю відповідальністю й турботою. Сіроока журналістка - бісексуалка й садистка, цікавиться містичними вченнями й пропонує Б'янці торгувати своїм тілом. Товариш Бе - п'яниця, паскудник і садист - систематично лупить свою жінку Уля-ну, яка психологічно залежить від нього, кінець-кінцем убиваючи її. Остання надія Б'янки - художник Чаргар - не спішить за її рахунок вдовольняти статеві інстинкти, але виказує слабкість, ницість духу й мріє про міщанське сите "животіння". Типова богошукачка, Б'янка страждає від нереалізованого альтруїзму й безцільності існування.

Нарешті, її душевні потреби знаходять одверто релігійне рішення: вона знаходить стару ікону Спасителя й ночами простоює на колінах перед нею. Однієї ночі вона лягає спати й декілька разів прокидається від стуку в двері. Стук триває всю ніч (!), але Б'янка так і не відкрила, ображена на пізнє вторгнення. Вранці вона знаходить за дверима труп Уляни, яка шукала в неї порятунку від рук товариша Бе. Найслабший момент твору - її реакція на побачене: вона звинувачує... Бога в тому, що він не відчинив дверей тоді, коли вона не побажала навіть спитати, хто стукав, і ножем розбиває ікону.

Чому героїня "Сентиментальної історії" вчиняє такий алогічний учинок? По-перше, такий хід, можливо, характерний для романти-ків-фантазерів, котрі відповідальність за людські злочинства покладають на Бога, ігноруючи факти. По-друге, це наслідок невір'я самого митця. По-третє, "пролетарський" письменник і чекіст Хвильовий не міг в одних текстах писати про свої розстріли монашок ("Я (Романтика)"), а в інших здійснювати пропаганду традиційної релігійності.

Але в 1959 році, коли Олесь Гончар творив роман "Людина і зброя", статус релігії в Радянському Союзі сильно змінився, у порівнянні з 1928 роком, коли Хвильовий оприлюднив "Сентиментальну історію". Тому в творі Гончара ми проаналізуємо один-єдиний епізод, котрий не стає від того менш значущим і показовим.

Загін Богдана Колосовського воює на окупованому боці Дніпра й не встигає переправитися до зриву греблі Дніпрельстану. Намагаючись вийти з оточення, вони йдуть серпневими степами, страждаючи від спраги, голоду й виснаження. Забрідають на птахоферму імені Енгельса (!), де в хаті знаходять, мабуть, усіх місцевих дівчат... навколішках перед іконою відрубаної голови Івана Хрестителя.

"- А ви вже, значить, молитесь? - підступив до дівчат заградотрядник... - І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?

- А що ж нам зостається, хоч і комсомолки...

- Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там... у стратосфері... (...)

- Та хіба вони віруючі? - вимовила жінка. - Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.

- За те, щоб наші повернулись...

- Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, - в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. - Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії...

- Це просто смішно, - каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно".

Останні слова прозоро вказують на авторове ставлення до описаного. Дійсно, воєнні щоденники, скажімо, Аркадія Любченка й Олександра Довженка підтверджують те, що жах і невизначеність цього часу перетворили усіх "атеїстів" на ревних віруючих. Ці комсомолки не вміють молитися, тому в молитві промовляють... вірші Шевченка й Лесі Українки. Ікона "від старших зосталась", як символ зв'язку поколінь, духовної тяглості українського народу. Це богослужіння - потреба фізичного виживання, яка шукає виходу в релігійній сфері. Вони не знають Бога, не прагнуть його пізнати, не аналізують політичного й духовного тупику Радянського Союзу й свого життя, а тільки просять, щоб повернувся попередній безбожний лад.

У такий спосіб, сучасне життя демонструє нашу нездатність скласти іспити долі своїми силами. Сучасна людина не менше залежить від провидіння Божого, ніж у бронзовий вік. Смертельна небезпека ("Людина і зброя") чи потреби душі в час, коли побутові проблеми вирішено ("Сентиментальна історія", оголошують прагнення людини до вічного люблячого Бога, який єдиний може дати реальне опертя в житті.




Сам себе доктор
© my-edu, 2008-2013.