За що я люблю свій ліцей (твір-розповідь на основі побаченого)
Хвилювання... Квіти... Новий портфель... Нові друзі. З цього розпочався мій довгий шлях навчання у ліцеї. Були, звичайно, тривоги: як приймуть, що скажуть, але тепер вже все позаду. Я, тримаючи батьків за руки і весело перестрибуючи калюжі, наближаюся до ліцею.
Я вважаю, що Перше вересня - це обличчя школи. Почалося все так: оголосили переможців олімпіад та відмінників навчання попереднього року, потім дуже красиво танцювали вальс старшокласники, а потім ми, новачки, приймали присягу на вірність Цариці наук. Я найголосніше кричав: "Клянусь!" і з трепетом очікував, що ж буде далі. А далі почалось неймовірне: посередині двору розпалили величезне вогнище і всі, хто вступав до ліцею, підходили до вогню й кидали в нього полинові гілочки, щоб ніколи не відчувати гіркоти поразок. А далі були квіти, привітання, усміхнені обличчя вчителів і якийсь уже рідний мені гамір, відчуття того, що я - частинка цього великого цілого. І схотілося стати таким учнем, щоб усі мною пишалися. Я дав собі слово, що ніколи не підведу вчителів, батьків, однокласників, тому що я - Ліцеїст.
